Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 21

 

Символи на екрані змінювалися. Вони переливалися, ніби випробовували різні варіанти, шукаючи той, який Еліс зможе зрозуміти.

Серце гупало в грудях, дихання стало уривчастим. Вона бачила ці символи у сигналі, ще тоді, коли лише починала усвідомлювати, що за нею стежать.

Тепер же вони були перед нею, прямо в її кабіні.

Раптом символи почали формувати знайомі літери.

„Ти… хто?“

Вона здригнулася. Це було звернення.

— Ти говориш зі мною? — її власний голос лунав надто голосно в оглушливій тиші.

Символи завмерли. Потім змінилися.

„Ти… Еліс… Рейн…?“

Вона відчула, як по спині побігли холодні мурахи.

— Як ти знаєш моє ім’я?

Кілька секунд — тиша. Потім нове повідомлення.

„Спостерігаю. Довго.“

Довго.

Її пальці інстинктивно потягнулися до панелі керування, намагаючись хоч якось оцінити ситуацію.

Нічого. Ніяких вихідних сигналів. Вона все ще була ізольована.

Це не просто пастка. Це була демонстрація сили.

— Чого ти хочеш?

Знову пауза.

Символи почали формувати наступні слова.

„Обернись.“

Кров застигла в жилах.

Вона не хотіла обертатися.

Але щось усередині змусило її…

Вона обернулася.

Хребтом пробіг холод, пальці стиснулися в кулак.

За нею не мало бути нічого.

Але щось було.

Темрява — густа, жива. Вона ніби коливалася в просторі, переливалася, немов тінь, що існувала поза законами фізики.

І в самій її гущі — щось рухалося.

Еліс завмерла.

Вона не могла збагнути, чи це світло корабельної кабіни грало з її сприйняттям, чи там справді була фігура.

Вона її бачила.

Її бачили у відповідь.

На долю секунди їй здалося, що темрява витягнулася ближче.

Паніка накотила хвилею, але роки тренувань взяли гору. Вона стиснула зуби й зробила глибокий вдих.

— Що ти таке?

Темрява не відповіла.

Але… змінилася.

Раптово монітори почали миготіти, а ті самі символи, які миготіли на екрані, тепер з’явилися прямо в повітрі перед нею.

Вогняні, наче вигорілі на просторі.

Слова складалися повільно:

„Ми… перші.“

Еліс не могла відвести погляду.

— Перші? Хто?

Новий рядок.

„Свідки.“

У цей момент повітря навколо стало важким, немов гравітація змінилася.

Еліс відчула, як серце вибиває шалену мелодію.

Що це було?

Що означало „Свідки“?

І головне—якщо вони були першими…

… то хто прийшов після них?

Символи тліли в повітрі, мов розжарений метал, і навіть коли вони згасали, їхні контури ще довго залишалися в очах.

„Свідки.“

Еліс не могла вирішити, чи це загроза, чи натяк, чи спроба пояснення.

Темрява коливалася, майже невагома, і водночас мала якусь чужу, незбагненну присутність.

— Свідки чого? — її голос був глухим, ледь чутним у власних вухах.

Відповіді не було.

Але знову — нові символи.

„Кінець циклу.“

У Еліс пішли мурашки по шкірі.

Вона знову швидко набрала на консолі команду — розширений спектральний аналіз. Датчики почали сканувати простір навколо, намагаючись зрозуміти, що за феномен стояв перед нею.

Результати почали надходити.

Немає маси. Немає фізичних параметрів. Немає випромінювання.

Нічого.

Немов там… нічого не було.

Але вона бачила.

Відчувала.

Темрява раптом почала змінюватися. Розшаровуватися.

Щось виринало з глибини — фігура, але не цілісна, більше схожа на відбиток…

Примару.

Еліс відчула, як стискається в грудях.

Тінь, що слідувала за нею, зараз не просто була поруч.

Вона дивилася прямо на неї.

І в наступну мить знову загорілися символи:

„Ти не перша.“

Серце забилося об ребра, а пальці мимоволі ковзнули по панелі керування.

Що це мало означати?

Що хтось уже приходив сюди до неї?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍