Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞24∞

ОЛЯ

Неочікувано, збори в барі потихеньку вливають у мене емоції зацікавленості й передчуття.
Розмови ні про що з Мар’яною під час макіяжу і чаклування над зачісками нагадують мені про той похід у Skybar кілька місяців тому: Мар — з валізами й купою вбрання на вибір, її тихе буркотіння і навіть мій образ.
Я зробила такий самий макіяж, так само вклала волосся, ті ж прикраси й взуття. А от щодо сукні внесла зміни — вдягла тільки ніжній шар вбрання — шовкову комбінацію. Вийшло спокусливо й елегантно. Пов’язала легкий шарф, накинула тренч — і от ми з Мар’яною вже в таксі.

Усі мої думки й перестороги залишилися вдома. Поки вдягалась, ще міркувала, чи варто повідомити Богдана про плани на вечір. Колишня я зробила б це обов’язково, а от я сьогоднішня не могла знайти відповідь на єдине питання: чому я маю ставити його до відома щодо своїх планів?
Бо ми переспали? Це не причина й не аргумент.

І хоча одна частина мене ще намагалась тиснути запитаннями типу:
«А що він подумає, якщо дізнається?»
«А якщо спитає, як я провела вечір — сказати про бар чи ні?»
«А якщо зателефонує, коли я буду з дівчатами — відповідати чи ні?»
— інша частина мене твердо запевняла: я не зобов’язана перед ним звітувати.

Богдан не мій чоловік. У нас немає спільних зобов’язань. То чому я повинна писати йому, ніби питаючи дозволу?

Чим далі таксі від’їжджало від дому, тим менше мене турбували ці думки.
Ми приїжджаємо до бару, який тиждень тому привернув нашу з подругою увагу назвою «За шторкою». Тут атмосферно, доволі тихо й смачні коктейлі. Того вечора ми продегустували шість напоїв навпіл і кожна обрала свого фаворита: я — Hugo, Мар — Aperol Spritz.
От і сьогодні ми швидко визначаємось із напоями, поки дівчата довго вивчають меню.

Дивно бачити колежанок у відвертому вбранні. Не пам’ятаю, як вони були одягнені на попередньому корпоративі, але сьогодні їхні образи — стильні й в міру звабливі.
Мар — у топі й шкіряних штанях, з піджаком оверсайз.
Ангеліна — в легкому костюмі з топом-бюстьє кольору електрик. Вона, як і я, блондинка — тому я ще уважніше роздивляюсь її образ. Може, і собі прикупити такий?
Віка — в шовковому комбінезоні з відкритими плечима.
Таня — у сукні-сорочці з поясом і високих ботфортах.

Спільна розмова поки не клеїться. Все як завжди: я спілкуюсь із Мар’яною, Енжі з Вікою, Таня щось строчить у смартфоні.
На щастя, замовлення приносять швидко. Ми чокаємось, робимо по ковтку — і трохи розслабляємось.

Віка і я намагаємось підтримувати розмову: хто як любить відпочивати, хто де нещодавно був, які фільми чи серіали дивився.

Виявляється, Ангеліна обожнює балет, Віка вже має квитки на "Конотопську відьму", Таня — фанатка футболу. Мар ділиться своєю пристрастю до кіно, переповідає перипетії цьогорічного «Оскара».

Мені цікаво слухати дівчат, і водночас трохи соромно — якби не побачення з Богданом, мені б і розповісти не було про що. Але зараз я з усмішкою ділюсь враженнями про фільм "Люксембург, Люксембург" і про мистецьку виставку, яку ми відвідали з ним.

Вечір минає приємно. Я більше не бачу в своїх колежанках тих заздрісних, поверхових стерв, якими вони мені ще донедавна здавались.
І хай ми не станемо подругами, але хоча б тепліше спілкуватись, сподіваюсь, зможемо.

Повертаюсь додому, вмиваюся, заглядаю у смартфон — і бачу непрочитане повідомлення від Богдана.

Перша емоція – переляк і сором. Все сталось саме так, як я і боялась – він дізнався про мою гулянку не від мене.

Я готова до слів засудження, до претензій і навіть образ.

Перечитую його повідомлення двічі, адже з першого разу не можу повірити, шукаю таємний підтекст. Але його немає.   

 

Як думаєте, що Богдан написав Олі? 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍