Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

він угледів ватажка. Невисокий, стрункий, безбородий, у вишневому кунтуші на защіпках та бобровій шапці з коштовною фібулою й фазановим пером.

Ватажка підвели до Олеся й тут таки він побачив тонкі риси обличчя, пасмо темного кучерявого волосся, що вибилось із-під шапки, і дві маленькі сережки тонкої роботи, у яких блищали самоцвіти. Отут вже він зітхнув із полегшенням. Не було такої жінки, із якою він би не домовився. Окрім, хіба що, його сестри.

Жінка заговорила. Швидко й незрозуміло.

– Ну штів, ну вурбеск, – захитав головою Олесь, говорячи єдині слова, що пам'ятав молдавською ще з дитинства. – Не знаю, не говорю я по-вашому…

– Русич? – повела бровою вона.

– Да, – згадав ще одне слово молдавською Олесь. – Може, пані… Latine loqui?[34]

– Так, я говорю латиною, – не забарившись і на мить, відповіла вона мовою класиків. – Хто ти?

– Руський шляхтич. Татари взяли мене в полон під Чернауцом[35]… Накажи мене розв'язати, пані!

– Ми шукаємо зрадника, – суворо відповіла жінка. – Того, хто підставив наших союзників і видав їх туркам.

– Це вже напевно не мене! Нічого про це не знаю… Приберіть, ліпше, із мене це… тіло…

Олесь аж закашлявся. Більше «для годиться», щоб розчулити пані, але в тієї серце було не з воску.

– Зрадник, якого ми шукаємо, такий самий світловолосий та кволий, як і ти…

– Он про що ти, ясночола моя пані! – вигукнув він і замислився. – Здається, я знаю, про кого ти говориш. Перед вашим приходом тут і справді був чоловік – круглолиций такий, білошкірий, вдягнений у дороге вбрання…

– А як мені знати, що ти сам не той чоловік?

– Та як же? Хіба б я лежав зараз під закривавленим трупом татарина зв'язаним, якби був на їхньому боці?

– Хто зрадив своїх, той зрадить і чужих.

Отаманка недовірливо пронизала поглядом панича.

– Лишіть зв'язаним. І наглядайте за ним. Допитаю потім.

Кілька пар дужих рук відкинули нарешті тіло татарина і, зав'язавши Олесю очі шматом умовно білого полотна, посадили на підводу.

Крики Олеся «Та вам би руки всім повідсікати за таке!» та «Я кревний шляхтич!» лишилися без відповіді. Хіба що якийсь чолов'яга підставив йому до носа відкритий міх, приговорюючи галицькою говіркою:

– Не мальвазія, але пити можна.

Понюхавши вміст, Олесь зробив жадібний ковток. Це було кисле молоде вино, щедро розбавлене водою.

– Бодай ти був здоровий, друже! Звідкіля ти? – спитав юнак.

Очі його були щільно зав'язані, тож він міг лише уважно прислуховуватися до всього, що чув і відчував.

– Ніякий я тобі не друг, але земляки одне одного в недолі не кидають. Звати мене Миколай, я з-під Золочева, – хриплуватий голос звучав різко, впевнено.

Попри зухвалі слова, Олесю він, чомусь, одразу сподобався.

– А я Олесь Чернецький. Може, чув про Чернецький замок, неподалік Хотина?

– Як же не чути, чув. Бував я в тих місцях, у малжонки[36] моєї там троюрідна тітка. І що ж тобі, пане-шляхтичу, вдома за чотирма стінами не сиділося? Чого до турок поперся? Золоті гори пообіцяли хіба?

– Бог з тобою, добродію! Не зрадник я! Полонений. Сестра з братом забрали собі батьківський спадок, а мене зі світу зжити вирішили. Та вбивати мене шкода їм зробилося. Знаєш, як ото дідові в казках шкода вбивати свою дочку, бабину падчерку, то він її у ліс відводить, хай подихає там… так і мене вивезли аж за Чернівці та й залишили на роздоріжжі. А тут татари з турками…

– То ти з ними злигався, щоб помститися рідні?

– Та не знався я з ними! – у Олеся увірвався терпець і він перейшов на крик. – Я й кроку не встиг ступити в своєму засланні, як тут вони налетіли… А ви що, гайдуки? І хто ця пані, що вдає з себе лицаря?

Почувся скрип воріт, і віз заїхав усередину великого двору, оточеного дерев'яним частоколом. Олесь міг лише відчути, як його спускають із підводи на землю, далі довго ведуть коридорами, а потім, нарешті, знімають пов'язку. Тут-таки, серед темряви покоїв, лишають на самоті.

Кімната була простора та чиста, пахнуло приємно, але якось дуже по-жіночому солодко. Олесю це подобалось. Невидима присутність жінки заспокоювала.

До світанку ще було далеко, тож Олесь запалив свічку й хотів було оглянути кімнату ретельніше, але повногруда дівчина-служниця принесла воду на вмивання та тацю з їжею, лишаючи їх на низькому столику посеред кімнати. Поруч поклала чисту сорочку та штани. Шанобливо вклонилася й зникла, перш ніж Олесь устиг заговорити до неї. Звичайно, за її спиною грюкнули двері, і провернувся ключ в замку. «Що ж, добре, що не підвал зі щурами й затхлою соломою», – подумав Олесь, умиваючи обличчя. «Нічого, сьогодні в'язень – завтра господар».

Закінчивши жувати хліб із холодною телятиною й квашеною капустою, Олесь довго снував по кімнаті. Перебирав книжки на полицях, заглядав у скрині. Благословлялося на день, і перші промінчики світла залетіли у вікно.

Олесь не міг примусити себе лягти спати. Знічев'я він взяв до рук люстерко, що лежало поруч із мискою для вмивання. Аж раптом відсахнувся, кинувши люстерко на підлогу. У дзеркалі, яке хлопець щойно тримав у руках, майнуло відображення жінки. Олесь обернувся нажаханий. Та замість примари до нього м'якими кроками підійшла та сама войовнича пані. Щоправда, перевдягнена в квітчасті шовкові шати, із зачесаним назад темним волоссям, прикритим лиш маленькою шапочкою.

– І довго пані там стояла? – примружився Олесь, переводячи подих.

Куточок його губ ледь помітно піднявся угору, а в очах заграли бісики.

– Достатньо, щоб зрозуміти, що ти за один, – відрізала пані.

Вони знову говорили латиною.

– Мене звати…

– Олесь Чернецький. Я дізнавалася.

– А тебе, чарівна пані?

– Анна Сімоконі. Я дружина боярина Якуба Сімоконі, борця проти османського іга, нині полоненого турками. Тож я очолюю його справу. Це все, що тобі треба знати.

– Але я розумію, мене запросили сюди не книжки читати, – вказав на книжкові стелажі він.

– Розкажи мені про того чоловіка, якого ти бачив з турками.

– Що ж… – замислився Олесь. – Середнього зросту, худорлявий, із округлим виголеним обличчям… у чорному зі сріблом одязі… Нічим, крім того дорогого одягу, особливо не примітний. Якийсь звичайний. Міщанський тип. Він розмовляв із агою, а потім зник. Я не бачив ні як він приїхав, ні куди подівся.

Анна уважно слухала свого гостя.

– Ти його пізнаєш, як побачиш?

– Чому б не впізнати, – розвів руками Олесь. – Я ж його бачив.

– Це добре, – незворушним голосом сказала вона. – Ти маєш знайти його.

– Я?

– Я впевнена, що це хтось із сучавської верхівки чи з заможних міщан, – продовжувала