Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Анна. – Хтось, хто буває серед вельмож і знає, де переховуються повстанці.

– Але як..?

– Так, щоб ніхто навіть не здогадувався, що ми з тобою знайомі. Для них ти маєш бути стороннім гостем, що заїхав у Сучаву в своїх особистих справах.

Погляд Анни пронизав Олеся наскрізь. Він розумів, що ця пані не схильна жартувати, і що так швидко він звідси не втече. Тим часом пані продовжила:

– Я дам тобі грошей і дах над головою. І кількох людей, що охоронятимуть тебе.

– Та слідкуватимуть, щоб я не втік?

– Безумовно.

– І-і-і… що мені за це буде?

– Тобі? – уперше на суворому обличчі Анни майнула непевна усмішка. – Ти лишишся живий.

– Я шляхтич, пані. Зі мною торгують по-іншому.

Анна на мить змовкла, змірюючи Олеся питливим поглядом.

– А чого ти хочеш? – нарешті сказала вона, уже м'якше.

– Окрім прихильного погляду твоїх очей… мені нічого більше не треба, – драматично сказав юнак.

Пані гмикнула, але Олесь відчув, що їй сподобалася ця відповідь. Більше просити не варто було. Не зараз, потім.

Сучава, столиця Молдавського князівства, зустріла Олеся привітним південним сонцем. Тут уже буяла весна, і замок на горі видавався похмурим велетом, що ненароком потрапив на чуже свято. Неподалік від замку розташувалася двоповерхова кам'яниця, у якій для нього було приготовано ліжко й розтоплено грубу. Кухарка стукотіла посудом, гайдуки припинали коней. Може й справді, плюнути на все й оселитися тут, у передгір'ї, де пахне акацією й новим домом?

Посміхнувшись своїм думкам, Олесь вийшов у двір. Дебелий широкоплечий чолов'яга підвівся, забачивши його.

– Моє ім'я Миколай, пане. Колай-Бугай, ще називають мене. Ми з тобою знайомці. Це я поїв тебе вином на підводі, – схилив голову в поклоні він.

– Поїв вином, а тоді розповідав про все почуте пані Сіміконі? – примружився Олесь. – Та добре, добре, служба в тебе така, товаришу, – по-братськи поплескав Миколая по плечу він.

– Я говорю молдавською. Пані приставила мене бути твоїм тлумачем.

– Ах, тлумачем… – посміхнувся Олесь, оглядаючи міцну статуру свого буцімто підлеглого, його широкий плаский ніс та немолоде обличчя в борознах зморшок. – Ну добре, скажи-но мені, тлумачу, Колаю-Бугаю, за тиждень Великдень… а де найближчим часом плануються гуляння? Такі, щоб найзаможніші бояри були присутні.

Миколай замислено почухав розлогу сивувату бороду.

– У війта буде… у вдови Менцау, у пана Ріцу, у котрого трійко дочок на виданні…

– Трійко дочок? От про нього мені й розкажи!

– Ну, що казати… Пан Ріцу – трансільванський купець. Титулу не має, а грошенята водяться. Дітей у нього семеро, усіх вже одружив, лишилися три найменші дочки. Приїхав пан Ріцу сюди нібито в торгових справах, але чомусь дівчат своїх незаміжніх із собою взяв. Усе влаштовує бенкети з танцями, кличе всіляких шляхетних панів…

– А до якої церкви ходить пан? – ще більше зацікавився Олесь.

– До метрополії, звісно. У монастир Іоанна Нового, до церкви Святого Георгія.

Наступного вечора, коли дзвони церков закликали до вечірньої служби, Олесь убрався в нові шати, даровані щедрою рукою Анни, і як порядний християнин, подався до митрополії. Була субота в переддень Вербної неділі, тож люди потоком стікалися до монастирських стін із вербовими гілками та свічками в руках. Того вечора були Вайї[37].

Тут зібрався весь столичний цвіт. Навіть незважаючи на сутінки, давалася взнаки волоська любов до яскравих кольорів – на майдані перед монастирем усе майоріло яскравими хустками, спідницями та жупанами, виблискувало коштовним камінням та металами. Поміж гуртів чоловіків, що поважно вели розмову, щебетливих дівчат, молодиць та старих баб, снували циганчата, які випрошували пожертви, або й самі вміло зрізали кошелі.

Нарешті під'їхав ридван, на якого чекав Олесь. Із нього вийшов пан Ріцу, той самий торговець із Трансільванії, та його три дівчати: Летиція, Катерина й Урсула. Усі були поміж собою схожі – приземкуваті та кругленькі, смагляві, із розкішними широкими бровами, що майже зросталися на переніссі.

Ставши біля входу в церкву Святого Георгія зі своєю гілочкою верби, Олесь не поспішав заходити. Він розгублено заглядав усередину, вдавано вагаючись, ніби чекаючи на когось. Тепер вигнаний на чужину бунтівник, колишній засуджений і турецький полонений був убраний у достойні самого князя шати. Нині він скидався на багатого й вельможного заїжджого гостя, якого, утім, нікому було представити поспільству. Його обличчя знову було гладенько виголено, а з-під капелюха виглядали накручені буклі напомадженого русявого волосся.

Дівочі погляди Олесь відчував спиною. Чув перешіптування, відчував себе центром уваги. А коли пан Ріцу та його дочки, заходячи до церкви порівнялися з Олесем, він, звільняючи дорогу, відступив назад, і буцімто ненароком зіштовхнув зі сходів остатню з дівчат. Ні миті не гаючи, Олесь розвернуся та підхопив юну панянку за талію. Власне, талії в панянки не було, рука спорснула по тілу, але гаптоване сріблом плаття виявився достатньо цупким, щоб дівчина лишилася в його обіймах.

Одразу знявся галаган. Олесь, не випускаючи з рук дівчину, вибачався на всі боки за свою недолугість, а нещасна врятована мліла від пронизливого й безкінечно відданого погляду його очей, не помічаючи потуги, із якими юнак силкувався втримати панянку.

– Моє ім'я Стефан Крижацький, – нарешті випустивши дівчину з рук і вклонившись до поясу, заговорив він по-русинськи. – Я чернігівський шляхтич, заїхав до вас дорогою до Флоренції, перепочити з тиждень, познайомитися зі славним панством. Чим би я міг спокутувати свою провину перед вельмишановним паном та його чарівною дочкою?

Тлумач з'явився тут як тут. Прихожани завмерли, дивлячись і слухаючи, а поважний пан Ріцу, зовні обурений таким нахабством, але одразу метикуючи, яку вигоду можна отримати з такої оказії, сказав, уважно підбираючи слова:

– Пане Крижацький, ти матимеш нагоду відшкодувати свою провину, завітавши до нас на вечерю з танцями, яку ми влаштовуємо після служби з нагоди Вайїв.

– То буде честь для мене, – схилив голову Олесь, з-під лоба поглядаючи на дівчат.

Йому було смішно, як легко він обкрутив усіх навколо пальця. І якось тоскно. Це все було лише марною тратою часу. Він повинен бути не тут.

Після хресної ходи навколо монастиря, із запаленими свічами та псальмами, відбулася довга служба. Олесь лише хрестився разом із усіма, навіть не намагаючись розібрати слова. Скільки він не вдивлявся в обличчя добрих християн, все не міг угледіти того, кого шукав.

Те ж саме було на вечері в пана Ріцу. Ще зранку Олесю здавалося, що лише він виїде в місто, одразу побачить свого кривдника, але й серед гостей Ріцу, поруч котрих він сидів за столом, не було нікого навіть схожого на світловолосого пана.

Натомість дівчата не зводили з нього очей.