Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я співав пісеньку черепахи Тортіли з дитячого фільму «Золотий ключик».
Є в мене звичка: коли я напружено працюю, то одна півкуля мозку зайнята безпосередньо процесом, а друга півкуля намагається розвантажити першу. Моя старша дочка, наприклад, може робити уроки і слухати корейський поп чи Cannibal Corpse (ну звісно, вони ж із Бафало, а Софія там народилась).
А я так не можу. Музика в навушниках відвертає мою увагу. Натомість коли наспівую я сам, то на мій мозок це діє заспокійливо.
Сьогодні я натхненно мимрив собі під ніс пісеньку черепахи як символ кризи середнього віку. Я геть забув, що на мені гарнітура, і мої співи чує в навушниках весь командний центр, і не виключено, що й Г’юстон.
— Що це за чарівна пісня? — із нотками щирого захоплення спитала мене напарниця.
Спершу я подумав, що вона знущається, бо співаю я переважно тільки в душі (і не в душí, а в дýші), та й то тільки тоді, коли сам удома. І на застіллях ніколи не співаю. Хоча ні, було якось, але тоді я забагато випив і мені було вже все одно. Отоді справді душа співала!
Але напарниця питала цілком серйозно.
«Затянулась бурой тіной
Гладь старінного пруда,
Ах, била, как Буратіно,
Я когда-то молода».
— Це старовинний російський романс, — безсоромно збрехав я, сам не знаючи навіщо.
— Оу, як гарно! — у захваті зреагувала Франческа. — А про що він?
— Звісно, про кохання!
— О-о-о-о-о-у-у-у-у, як зворушливо!
— Я люблю про кохання! — сказала Трейсі.
— Я теж умію співати! — похвалився офіцер Баррел, але його ніхто не слухав.
— А там немає італійських слів? Бо щось таке знайоме почулося… — спитала Франческа, миттю вловивши знайомі склади в імені «Буратіно».
Я було роззявив рота, щоб розповісти про Піноккіо і про те, що казка Карло Коллоді була адаптована російським письменником Олексієм Толстим, про смішного дерев’яного хлопчика, про вислів «пахать, как папа Карло», про веселих шахраїв і «какоє нєбо голубоє», і про романтичну черепаху Тортілу, але з мого дурного писка вилетіло:
— Буратіно — так звали офіцера, а в пісні йдеться про його нещасне кохання.
Чессіна розчулено зітхнула, і я зрозумів, що назад шляху немає.
— Яке дивне ім’я… — розгублено пробурмотіла дівчина. — Burattino — це лялька з ганчірки і з дерев’яною головою… Щось схоже на ті, що використовує Дарсі Лінн[26].
— На світі багато дивних імен, — на мить розгубився я. — І взагалі, це не ім’я, а прізвисько! Це так його називала дівчина — безсердечна й жорстока, але божевільно красива російська княжна, в яку бідний офіцер був закоханий.
Мене несло, як корову по кризі.
— За те, що він, як раб, задовольняв усі її примхи й забаганки, вона прозвала його «Буратіно». Як безвольну ляльку, якою керує рука актора.
В ефірі запанувала тиша.
— Ну геть, як у житті! — видихнула Трейсі. — Бувають же такі безсоромні сучки!
— Та чого ти одразу «сучки»! — заперечила Франческа. — А офіцер цей? Він на таке ганебне прізвисько заслуговує. Де його честь і гордість? Я бачила таких «буратін» у житті — жалюгідне видовище!
— Це ж Росія, там усе навиворіт! — якщо вчора офіцер Баррел хизувався знанням географії, то сьогодні він проявив свої пізнання в соціології та культурології.
Я щосили кусав себе за губи й пальці, щоб не зареготати й не зіпсувати ефекту. Чесно зізнаюсь, я не планував цієї інформаційної бомби, все вийшло само собою, просто біс мене смикнув за язика.
— І чим усе закінчилося? — затамувавши дух, спитала Франческа.
— Офіцер не витримав такої долі й випив отруту, а княжна, усвідомивши, кого вона втратила, померла з горя прямо на його грудях! — брехав, як пес, ваш покірний слуга, навіть не помітивши, що переказує зміст пісні «Маруся атравілась, в покойніцкой лежит».
— Боже, як сумно! — зітхнула напарниця.
У моїх очах теж бриніли сльози — я просто душився з реготу. Ні про які розрахунки імпульсів для axis-орієнтації не могло бути й мови — я вже готовий був вибухнути.
— Ти дуже красиво співаєш, Джорджіо! Як Андреа Бочеллі!
— Д… д-дякую… — насилу вичавив я.
— Що сталося? Що з тобою?! — захвилювалася напарниця, почувши мої схлипування.
— Мені треба вийти! Я зараз!..
Затуливши обличчя руками, я вилетів із командного центру і стрімголов побіг у безпечне місце.
Тепер оце не знаю, як вертатися назад, як усе пояснювати і чи взагалі зізнаватися, чи хай уже так і буде.
Мистецтво — страшна сила, скажу я вам!
* * *
Пам’ятаєте, як полковник Вескотт покарав підрозділ, де служив рядовий Такер, понаднормовими роботами в ангарі «С»? З нього мали винести старе обладнання й почистити перед реконструкцією. Такер уже давно не рядовий, він отримав нове звання і тепер служить на посаді спеціаліста з балансування вантажів, а підрозділ чесно відпрацював місяць понаднормово, завдяки чому ангар «С» був готовий до реконструкції значно раніше, а не під Різдво.
І тепер в абсолютно пустому ангарі працюватимуть спеціалісти. Нізащо не здогадаєтесь, які саме. Ну добре, скажу. Відсьогодні й цілий тиждень там будуть спеціалісти з кафедри екології та еволюційної біології університету Коннектикута.
Що ж вони робитимуть?
На особисте прохання полковника Вескотта науковці… ловитимуть, вивчатимуть і випускатимуть у природне середовище сотні видів павуків, десятки видів сколопендр, стоніг, тарганів та інших комах. Паралельно студенти писатимуть роботу: «Інсектна фауна промислових приміщень Коннектикута».
На моє запитання «навіщо?» полковник відповів:
— Я пам’ятаю, як ви возилися із клопом Джорджіо і вашим «Манюпусиком»… — полковник аж здригнувся, коли згадав. — І я не міг допустити, щоб тисячі їхніх братів і сестер на моїй базі просто знищили. До того ж, — Вескотт усміхнувся, — ти сміятимешся, але це мені не коштуватиме ні цента. Крім хіба що щоденної піци та напоїв для біологів. Я їх просто зацікавив.
А міг би просто всю комашню к дідьку витравити.
* * *
«Персоналові командного центру заборонено лякати одне одного під час виконання місій. Даруйте, Джорджіо & Франческо».
Таке оголошення чекало нас зранку напередодні веселого свята Геловіна.
— Що це за херня, Джорджіо?! — обурилася моя напарниця.
— «Персоналові ЦУП заборонено лякати одне одного під час виконання місій»… Франческо, це камінь у наш город.
— «Даруйте, Джорджіо і Франческо»… А чого одразу Джорджіо і Франческа?! Це ж пряма образа, чи як?!
— Хтось явно напрошується на неприємності!
Під роздачу потрапив Вескотт, який випадково йшов нам назустріч.
— Полковнику, це ваша робота?
— Та боронь боже, Франческо! Оце мені більше нічого робити! — відмахнувся командир і прискорив крок.
Франческа кипіла, як вода в чайнику.
— Треба дізнатися, хто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.