Читати книгу - "Соловей"

що спалахнув у її очах, раптом згас.

— Кожен у місті знає, що я єврейка, В’янн. Я завжди цим пишалася.

— Я знаю. Я собі так і казала. Але я не мала йому допомагати. Пробач. Я ні за що у світі не скривдила б тебе. Сподіваюся, ти це розумієш.

— Звісно, розумію, — тихо сказала Рейчел. — Але, Ві, ти маєш бути обережнішою. Я знаю, що Бек молодий, привабливий, привітний і ввічливий, але він нацист, а вони небезпечні.

Зима 1940 року була найхолодніша на пам’яті багатьох. Сніг ішов щодня, укриваючи дерева й поля, а з гілок звисали бурульки.

Однак Ізабель все одно щоп’ятниці прокидалася вдосвіта й розповсюджувала «терористичні листівки», як їх тепер називали нацисти. Остання висвітлювала військові операції в Північній Африці й інформувала французів про те, що зимова нестача харчів виникла не через британську блокаду, як свідчила нацистська пропаганда, а через те, що німці забирали все, що виробляла Франція.

Ізабель поширювала брошури вже кілька місяців, але, правду кажучи, не бачила, що вони якось впливають на мешканців Карріву. Чимало селян досі підтримували Петена. Більшості взагалі було байдуже. Дуже багато її сусідів дивилися на німців, як на «юнаків», «ще зовсім хлопчиків», і жили далі, опустивши голови й намагаючись уникати небезпеки.

Звісно ж, нацисти помітили листівки. Деякі французи й француженки використовували кожну нагоду втертися їм у довіру й віддавали листівки, які знаходили у своїх поштових скриньках. І це був лише початок.

Ізабель знала, що німці шукали тих, хто друкував і розповсюджував брошури, але шукали вони не надто старанно. Тим паче цими зимовими днями, коли всі говорили лише про бомбардування Лондона. Вочевидь, німці розуміли, що слів на папері не досить, щоб змінити перебіг війни.

Сьогодні Ізабель лежала в ліжку поруч із закутаною, наче крихітна лялечка, Софі і В’янн, яка спала з іншого боку від дівчинки. Тепер вони втрьох ночували в ліжку В’янн, за останні місяці стягнувши сюди всі ковдри, які змогли знайти. Ізабель дивилася, як її дихання перетворюється на білі хмарки пари.

Вона знала, якою холодною здасться підлога, попри вовняні панчохи, у яких вона лежала в ліжку. Дівчина розуміла, що зараз їй тепло востаннє за день. Вона змусила себе вилізти з-під купи ковдр. Софі щось забурмотіла й повернулась до матері, щоб зігрітися.

Торкнувшись ногами підлоги, Ізабель відчула біль у гомілках. Вона здригнулася й, шкутильгаючи, вийшла з кімнати.

Здавалося, вона цілу вічність спускалася сходами. Ноги страшенно боліли. Кляте обмороження! Цієї зими всі на це страждали. Усі думали, що це було через брак масла й жиру, але Ізабель знала, що причина — холодна погода, діряві шкарпетки та вбоге взуття.

Вона хотіла розпалити вогонь, аби бодай на мить відчути тепло, але в них закінчувалися дрова. Наприкінці грудня вони почали розбирати сарай на дошки й палити їх, так само як і ящики для інструментів, старі стільці та все, що можна було знайти. Ізабель налила собі чашку окропу й випила його: тепла рідина заповнила порожній шлунок, створюючи ілюзію, що в ньому щось є. Вона з’їла шматочок черствого хліба, обгорнулася газетним папером, а тоді вдягла куртку Антуана та свої рукавиці й чоботи. Дівчина закутала голову й шию у вовняний шарф, та все одно, коли вийшла надвір, від холоду їй перехопило подих. Ізабель зачинила двері й пішла назустріч хуртовині. Обморожені пальці завдавали болю з кожним кроком, а руки крижаніли навіть у рукавицях.

Навколо панувала тривожна тиша. Глибокими кучугурами вона рушила до хвіртки та вийшла на втоптану білосніжну дорогу.

Через холод і сніг їй знадобилося три години, аби рознести брошури; цього тижня вони були присвячені операції «Блискавка» — фріци лише за одну ніч скинули 32 000 бомб на Лондон. Коли настав світанок, він був ніякий, наче бульйон без м’яса. Ізабель була першою в черзі по м’ясо, але скоро підійшли й інші. О сьомій ранку дружина м’ясника відчинила віконце й відімкнула двері.

— Восьминоги, — сказала жінка.

Ізабель відчула різке розчарування.

— М’яса немає?

— Не для французів, мадемуазель.

Позаду вона почула бурмотіння жінок, які хотіли м’яса, й тих, хто знав, що їм не дістанеться навіть восьминіг.

Ізабель взяла загорнутого в папір восьминога й вийшла з крамниці. Принаймні вона дістала бодай щось. Купити молоко було неможливо: ані за продуктовими талонами, ані на чорному ринку. Після двох годин стояння в черзі їй пощастило роздобути ще трохи сиру камамбер. Вона накрила харчі в кошику товстим рушником і пошкандибала вулицею Віктора Гюго.

Проходячи повз кафе, забите німецькими солдатами і французькими полісменами, вона відчула запах свіжозвареної кави та круасанів, від чого її шлунок забурчав.

— Мадемуазель.

Француз-поліцейський рішуче кивнув, показуючи, що йому потрібно її обійти. Вона відійшла вбік і побачила, як він вішає плакати на вітрину покинутого магазину. Перший плакат інформував:

ОГОЛОШЕННЯ:

РОЗСТРІЛЯНІ ЗА ШПИГУНСТВО:

ЄВРЕЙ ДЖЕЙКОБ МАНСАРД,

КОМУНІСТ ВІКТОР ЯБЛОНСКІ ТА ЄВРЕЙ ЛУЇ ДЕВРІ.

`

На другому було написано:

ОГОЛОШЕННЯ

ВІДТЕПЕР УСІ ФРАНЦУЗИ, ЗААРЕШТОВАНІ

ЗА БУДЬ-ЯКІ ЗЛОЧИНИ ЧИ ПОРУШЕННЯ,

ВВАЖАЮТЬСЯ ПОЛОНЕНИМИ.

У ВИПАДКУ ВОРОЖИХ АКТІВ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ

У ФРАНЦІЇ БУДЕ РОЗСТРІЛЯНО ПОЛОНЕНИХ.

— Вони розстрілюють звичайних французів нізащо? — сказала вона.

— Не переймайтеся, мадемуазель. Ці попередження не для таких прекрасних жінок, як ви.

Ізабель втупила погляд у чоловіка. Він був гіршим за німців — француз, який чинив таке з власним народом. Тому вона й ненавиділа режим Віші. Яка користь від самоврядування для половини Франції, якщо люди перетворюються на нацистських маріонеток?

— Вам зле, мадемуазель?

Такий уважний. Такий турботливий. Цікаво, що він зробив би, якби вона назвала його зрадником і плюнула в обличчя? Вона стисла кулаки в рукавичках.

— Усе гаразд, дякую.

Дівчина бачила, як він переходить вулицю. Упевнено, виструнчившись. Його кашкет рівно сидів на короткому каштановому волоссі. Німецькі солдати в кафе тепло його привітали, поплескали по спині і всадили посередині.

Ізабель з огидою відвернулася.

А тоді вона побачила його: сріблястий велосипед, що стояв попід стіною біля кафе. Одного погляду стало, аби вона уявила собі, як це могло полегшити їй життя і біль, якби вона могла їздити на ньому в місто щодня.

Зазвичай велосипед мали б охороняти солдати в кафе, але цього темного засніженого ранку нікого з них надворі не було.

«Не роби цього».

Її серце почало шалено калатати, а долоні в рукавицях спітніли. Дівчина роззирнулась. Жінки в черзі по м’ясо не бачили нічого навколо й навіть не дивилися одна на одну. Вікна кафе навпроти замерзли, а чоловіки всередині були лише розмитими силуетами.

Такі самовпевнені.

«А дехто з