Читати книгу - "Вітер у верболозі"

все на світі, а незнане стало найважливішим. По цей бік пагорбів тепер усе було мов пустка, а по той бік розкинувся розмаїтий барвистий світ, і Щур внутрішнім зором виразно бачив його! А які моря лежали там — смарагдові, грайливі, білопінні... Які узбережжя купалися в сонячному промінні, які чудові білі вілли сяяли вздовж них на тлі оливкових гаїв! А тихі гавані, в яких видніли стрункі кораблі, що споряджалися по вино та прянощі до коралових островів у млосних південних водах!..

Він підвівся і знову попрямував до річки, потім передумав і звернув на стежку, що вела до битого шляху. А там сів у густих, прохолодних трав’яних заростях, що тяглися понад дорогою, і замислився про великий, дивовижний світ, до якого веде той шлях, про всіх мандрівців, що колись проходили ним, про веселі чи прикрі пригоди, яких вони на ньому шукали або які з ними траплялися, хоч вони їх і не шукали, — тільки далеко, далеко звідси!

Раптом він почув чиїсь кроки, а тоді побачив і постать, що повільно наближалася до нього. Незабаром розгледів, що то теж Щур, але якийсь дуже запорошений.

Порівнявшись із ним, подорожанин привітав його чемним порухом, у якому було щось нетутешнє, мить повагався, а тоді, приємно усміхаючись, звернув з дороги й сів поряд у холодку. Він був зморений, і Щур не став докучати розпитуваннями, бо розумів, що йому зараз не до того, та й добре знав, як цінується іноді просте, мовчазне спілкування, коли стомлені м’язи прагнуть послаблення, а розум перепочинку.

Мандрівець був худорлявий, з різкими рисами і трохи похилими плечима, передні лапки довгі й тонкі, в куточках очей зморшки; в охайних гарних вухах маленькі золоті сережки. На ньому була плетена поблякла синя фуфайка, латані й заяложені сині штани, а весь його мізерний скарб був зав’язаний у синю полотняну шматину.

Відпочивши трохи, незнайомець позіхнув, понюхав повітря й роззирнувся довкола.

— Пахне конюшиною — теплий вітерець запах приніс, — зауважив він. — А позад нас чути, як корови траву скубуть і зітхають шумно, ремигаючи. А там, далеко, гуде жниварка, а о-ондечки під лісом в’ються вгору голубі дими з хат. Десь близько річка протікає, бо чутно, як кричить водяна куріпка, а ти, бачу по тобі, — прісноводний моряк. Усе ніби спить, а проте життя триває. Гарне в тебе життя, друже; далебі — найкраще в світі, якщо тільки тобі вистачить снаги так жити!

— Атож, це справжнє, єдине життя, яким варто жити, — озвався Водяний Щур замріяно, хоча й без звичайної для себе щирої переконаності.

— Я висловився не зовсім так, — обережно уточнив незнайомець,— але безперечно, воно пречудове. Я його скуштував, тож знаю. А оскільки я ним жив аж цілих шість місяців і певен, що воно пречудове, то ось — голодний і з позбиваними ногами тікаю від нього якнайдалі, тягнуся за дорогим мені покликом, на південь, назад до любого справжнього життя, бо воно — моє і не відпустить мене.

«Отже, є все-таки ще одне справжнє життя?» — подумав собі Щур. А вголос запитав:

— А звідки ти йдеш? — Від ледве стримався, щоб не спитати, куди той прямує; а втім, Щур здогадувався, що відповідь може бути тільки одна.

— З однієї чудової маленької ферми, — відповів мандрівник. — Вона десь он там,

— показав він на північ. — Але давай не будемо про неї. Я мав там усе, що хотів, чого тільки можна жадати від життя, і навіть більше. І ось я тут! Щасливий, що я тут, щасливий, і край! Он скільки вже миль позаду, он на скільки годин ближче до того, чого прагне моя душа!

Його блискучі очі прикипіли до обрію; здавалося, в цьому просторі, сповненому музики пасовищ та нив, він ловив якийсь тільки йому потрібний звук.

— Ти не з нашого гурту, — мовив Водяний Щур. — Але й не фермер; взагалі, наскільки я можу судити, ти нетутешній.

— Це правда, — погодився незнайомець. — Я корабельний щур, так, так! А порт моєї першої приписки — Константинополь, хоч і там я теж, так би мовити, іноземне судно. Друже, хочеш послухати про Константинополь? Величезне місто, стародавнє й славнозвісне. Ти, певно, чував про Сігурда, норвезького короля, про те, як він плавав у ті краї на шістдесятьох кораблях і як, коли він зі своїми вояками проїздив по місту, всі вулиці на його честь вистелили парчею та червоною китайкою; і про те, як імператор з імператрицею завітали на борт його корабля й бенкетували з ним. Коли Сігурд повертався додому, багато його вікінгів зосталися в Константинополі й служили особистими охоронцями імператора, а мій прадід, норвежець, теж лишився на одному з кораблів, які Сігурд подарував імператорові. І це не дивно, бо ми споконвіку були мореплавцями; що ж до мене, то місто, де я народився, можна вважати моїм не більше, ніж будь-який інший великий порт на шляху від тих місць аж до Темзи. Я знаю їх усі, і вони знають мене. Висади мене на першому-ліпшому їхньому причалі чи набережній, і я вже дома.

— Ти, напевно, подорожував у далекі краї, — сказав Водяний Щур, якого дедалі більше розбирала цікавість. — Місяць за місяцем у відкритому морі, закінчуються харчові припаси, прісної води обмаль, зате душа спілкується з могутнім океаном і таке інше. Правда?

— Зовсім ні! — щиро обурився Корабельний Щур. — Таке життя, як ти змалював, не про мене. Я належу до каботажного судноплавства й рідко буваю у відкритому морі. Веселі розваги на березі ваблять мене нітрохи не менше, ніж будь - яке плавання. Ох, ті південні портові міста! їхні запахи, якірні вогні вночі — неповторні чари!

— Що ж, можливо, ти обрав собі справді чудовий шлях, — мовив Водяний Щур з ноткою сумніву. — Тоді розкажи мені трохи про той твій каботаж, коли є бажання, про те, що хоробра тварина може винести звідти, щоб на схилі віку розрадити душу біля каміна спогадами про свої доблесті, бо моє власне життя, признаюся, здається мені як на сьогодні надто вже тісним і обмеженим.

— Останнє плавання, — почав Корабельний Щур, — що зрештою привело мене до цієї країни