Читати книгу - "Вітер у верболозі"

й було пов’язане з неабиякими надіями на власну сухопутну ферму, — то яскравий взірець моїх подорожей; більше того, в ньому наче відбилося все моє розмаїте життя. А почалося, як буває, із сімейних чвар. Удома було піднято штормовий сигнал, і я найнявся на невеличке торгове судно, що відпливало з Константинополя через «класичні моря»9 , в яких кожна хвиля несе трепет невмирущої пам’яті, до островів Греції і до Леванту5. Це були золоті дні й цілющі ночі! То входимо в гавані, то виходимо з них — і всюди давні друзі! Вдень, у саму спеку, спиш собі десь у прохолодному стародавньому храмі або в зруйнованому водоймищі, а тільки-но зайде сонце — бенкети й веселощі під величезними зорями на оксамитовому небі! Потім ми змінили курс і попливли вздовж берегів Адріатики, які просто купалися в зливі кольорів — янтарного, рожевого, аквамарина; ми кидали якір у широких, закритих з усіх боків гаванях, блукали у величних старовинних містах, поки одного чудового ранку, коли сонце з царственною неспішністю сходило позаду нас, вступили, немов по золотій доріжці, до Венеції.

О, Венеція — прекрасне місто, де кожен щур може гуляти вільно й

зазнавати невимовної насолоди! А коли стомишся гуляти, сідаєш вночі на парапеті Великого каналу й бенкетуєш з друзями, а в повітрі бринить музика, а небо всипане зорями, мінливі вогні мерехтять на блискучих бортах гондол, які погойдуються на воді. Гондол стільки, що можна по них перебігти весь канал від берега до берега! А страви... Ти любиш устриць? Ну, гаразд, гаразд, не будемо про це.

Він на мить замовк; а Водяний Щур, теж мовчазний і зачарований до краю, плив тим часом по омріяних каналах і чув ту примарну пісню, що злітала ввись між химерними сірими стінами, до блиску відполірованими хвилею.

— А потім ми попливли на південь, — вів далі Корабельний Щур,— уздовж берегів Італії, і нарешті досягли Палермо. Там я звільнився з корабля, щоб відпочити на березі собі на втіху. Я надовго не застряю на одному судні, бо тоді стаєш якийсь трохи обмежений і упереджений. До речі, Сіцілія — то моє улюблене пристановище. Я знаю там усіх, і їхнє життя мені дуже подобається. Я з радістю провів там багато тижнів, жив у друзів у глибині острова. Коли мене знову охопив неспокій, я сів на судно, що йшло торговим рейсом до Сардінії та Корсіки, і з превеликою насолодою знову дихнув свіжим морським вітерцем і відчув на обличчі солоні бризки.

— А чи не надто гаряче й душно сидіти там унизу, в тому... пеклі — мабуть, можна так сказати? — спитав Водяний Щур.

Мореплавець поглянув на нього і ніби аж підморгнув.

— А я не в тім’я битий, — мовив він з чарівною наївністю. — Мене цілком

влаштовує капітанська каюта.

— І все ж то нелегке життя, так усі вважають, — у глибокій задумі пробурмотів

Щур.

— Для матросів, — значливо зауважив мореплавець і знову наче підморгнув. А тоді повів далі свою розповідь. — 3 Корсіки я відплив на кораблі, що віз на материк вино. Ми прибули до порту Алассіо ввечері, лягли у дрейф, підняли з трюмів барила з вином і вивантажили за борт, зв’язавши їх довгим лінем.

Тоді команда сіла у шлюпки й попливла до берега, співаючи пісень і тягнучи за собою довгу низку барил, що підстрибували на хвилях, мов стадо дельфінів. На піщаному березі вже чекали коні, які потягли ті барила в місто крутою вулицею, здіймаючи страшенний гуркіт. Приставивши на місце останнє барило, ми пішли освіжитися та розважитись і просиділи з друзями за пляшкою вина до пізньої години. А наступного ранку я подався далі, збираючись приємно відпочити серед оливкових гаїв. Бо мені вже так обридли ті нескінченні острови, що не день — новий порт, вантажі туди- сюди; отож я трохи побайдикував біля селян, лежав і дивився, як вони працюють, а то вибирався на схил пагорба, простягався там і милувався Середземним морем, що розкинулося далеко внизу піді мною. Зрештою я потихеньку, де морем, а де по суходолу, дістався до Марселя — а там знову зустрічі з друзями, старими морськими вовками, відвідини велетенських океанських кораблів і нові бенкети, бенкети... А які там устриці! Знаєш, часом так насняться ті марсельські устриці, що аж скрикнеш у сні і прокинешся!

— Бач, а я забудько, — мовив Водяний Щур. — Ти ж уже казав, що голодний, і мені слід було б давно згадати про це. Ти ж, звісно, не поспішатимеш і пообідаєш зі мною? Вже повернуло на вечір, а моя нора тут недалеко: що хата має, тим і приймає.

— З твого боку це не тільки люб’язно, а й по-братньому, — сказав Корабельний Щур. — Справді, я був голодний, коли сідав отут, а відтоді кілька разів ненавмисне згадав був про устриці, і тепер мені зовсім непереливки. Але чи не міг би ти принести чогось сюди? Бо я не люблю забиватися під палубу, хіба що примусять; а крім того, поки ми їстимемо, я міг би докладно розповісти про свої подорожі і про своє приємне життя — воно й справді дуже приємне для мене. Але, бачу, воно до вподоби й тобі; якщо ж зайдемо до хати, то ставлю сто проти одного, що там я одразу засну.

— Та це ж чудова думка! — вигукнув Водяний Щур і хутенько побіг додому. Там він витяг великого кошика і напакував його нехитрим харчем, причому зважив на походження та вподобання гостя і поклав цілий метр французької булки, ковбасу, яка міцно пахла часником, сир, що наче плакав янтарними сльозами, поставив довгошию обплетену соломою сулію, в якій нудилася звеселяюча сонячна сила, що її набралися виноградні грона на схилах далеких південних пагорбів. Навантажившись таким чином, він мерщій повернувся назад. Розпакувавши кошик, вони розклали все на траві край битого шляху, і Щур аж зашарівся втішений, коли старий моряк похвалив його гарний смак та гостинність.

Корабельний Щур трохи підживився, а тоді продовжив оповідь про останню подорож, ведучи свого простодушного слухача від порту до порту на іспанській землі, висаджував його у Лісабоні, Порто й Бордо, заводив до чудових гаваней Корнуела та Девоншира і так аж до