Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

і мушу вам признатися, що побачив багато такого, про що раніше не думав. Перейшли по землі нашій отакі веремії, поклали ми тисячі тисяч життів, а що собі придбали? Чого досягли? Вважайте – нічого! Істинно сказано: “Не відали, що чинили, озвірівши коло окаянних звірів”.

-Ти, Левку, бачу, маєш злобивість до кацапів, а мені з ними ніколи не було кепсько, - почав Явдоким вертіти цигарку, зглядаючись із Карпом.

-Не ті слова, Явдокиме! Чого б я до них щось мав, коли б влада наша була нашою, коли б вони йшли з нами так, як у війну й революцію, - ніби аж образився Левко. - Досить було нам спільно погромити царат і його прислужців та жандармів, - в основному, на нашій землі, нашими руками та на нашому хлібі, - як нашу армію, поманивши землею, вони розформували, заславши натомість між нас чони, чека і ось гепеу, які стали гірше жандармів уже. Не подумали ми інаші провідці про себе і свій народ так, як ляхи, фіни, прибалтійці і навіть нечисельні молдавани. А чому, думаєте? Тому що, втративши Україну й Білорусію, Росія згине негайно! Без наших добр-багатств і найпаче трудових руквона не жилець на світі, і першим це зрозумів Ленін, переметнувшись із Петрограда в Москву. І слушно Таран та інші нас осуджують, називаючи свавільців “витязами у тигрових шкурах”...

На якийсь час у хаті запала гнітюча мовчанка. Явдоким бив кресалом об камінь, а присутні слідкували за іскрами, які сипалися пучками, не запалюючи труту-губки.

-Відсиріла триклята! - змахував даремно курець губкою. - Та й кремінь ні до чортового батька не годиться!

-Не відсиріла, а не проварена гаразд у попелі! - заперечив Левко. - Ось ітимемо повз мій двір, то я тобі дам губку, яка від найменшої іскри спалахуватиме, - пообіцяв він, завівши мову знову про фронти та про полеглих.

Пригоди, успіхи й поразки на фронтах у розмовах червонокозаків були втіленням героїзму на шляхах народної волі, яка виявилася насправді міражною, бо опинилася у свавіллях російських присланців. Козацький героїзм вдома змінився і потроху перенісся дійсністю у свою протилежність. І не лише Левко, Явдоким та Карпо прислухалися до слів, проникали в гасла і плакати, а й інші все більше відкривали очі. Адже наяву народна воля і доля опинилася не в руках місцевих Рад, а в руках свавільців-чекістів, викликаючи у борців за неї душевний біль і зневіру.

Лад ставав безладним, воля - розчаруванням і неволею, влада опинялась в руках чужинців та їх поплічців: нехлюїв, горлопанів, волоцюг та пройдисвітів. Порядні ділові люди ставали меншістю при владі і під тиском більшості йшли на компроміси або байдужіли чи відходили від неї оярличеними та спаплюженими. Левко, Явдоким, Карпо та Пилип, як і сотні інших у місті, повернувшись живими додому, були в подвійному гнітові, усвідомивши, що поклали здоров’я за пшик, звівши його на пти, що були ошукані й обмануті, в чому кожному боляче було зізнатися і собі, й людям. По чималій мовчанці Карпо згадав проповідь отця Онуфрія, який хвалив діяльність українських митрополитів авто­кефальної та греко-католицької церков Василя Липинського і Андрія Шептицького, як раптом знадвору дзвінко клацнула клямка.

-Слава Йсу! Добридень у вашій господі, діверку. І вам, гості, - переступила Оксана поріг, а вслід зайшли діти, Ганна й Пилип. – Зі святою неділенькою вас!

-Так же й вас! Заходьте, сідайте! - підвівся Карпо. - А ти чого, Пилипе, - звернувся він до брата, - ув одвірку застряв? Проходь та сідай ось на лаву. В ногах же правди немає.

-Та я що? Сяду. Ото тільки, що перешкодили ми своїм приходом вашій розмові, – м’явся він.

-День то який ниньки, Боже, а ви тут сидите та ще й файки палите! - забила Оксана чоловікову мову, з докором глянувши на Явдокима.

Гості зачудовано оглянули жінок - врожевлених, вродливих і випочилих, хоч Ганна і уступала Оксані вродженою несміливістю, ятрівка-зовухна буяла приязню, веселістю, доброзичливістю і певністю, очі її світили кожному із присутніх і вразили найбільше вдівця-Левка.

-А хіба Петрика й Тодося з вами не було? - поцікавився господар в Ганни.

-Не було, - знімала та неспіхом ще дівочу керсетку. - Десь на вулиці чи аж на Луці може.  Вони ж, як виберуться з двору, то мов із арканів зірвуться, - пояснила вона присутнім. - В будень і думати не сміють про вулицю!

-Діверку! Людоньки! Цямберики наші! - сплеснула руками Оксана. - Чого будемо сидіти отутки в задусі? - зглянулася вона із Ганною. - Запрошую всіх у берег. Лавки там нові, а тутки банно. Проси і ти, Ганко!

-Розумно, молодице, підтримую, - узяв Левко добру жменю смажених кабачків із торбинки, піднесеної Домашкою. - Ходімо в берег, товариство, та там і довершимо наші розмови, - підвівся він першим, як старший.

За якусь мить стежкою юрмище приправилося в берег. Гості захоплювалися відвойованими у заплави грядками, не вірячи у їх рукотворність.

-Таким, як ви, слід землю давати, а не невштепурам ледачим, - оглядав Левко рядочки капусти на грядці. - Такими б і комуну оголовлювати, хоч ігуменя Одарка також не гірша була.

-А я, товариство, передав свою землю орендарям під баштани, - пох­валився Явдоким. - 3 партії мене за це вичистили, грозяться відібрати її, викликали навіть у ДПУ, то бачив там Лесю, а на бесіді і про неї, і про вас, і про Тарана питали, Бондаренка та Хорунжу згадували. Після мене вичистили й Лесю, бо, мовляв, протоієреєва дочка не може бути в партії.

-Оце новина! В законі сказано, що діти за батьків не відповідають! Оце вам і лад, і влада, а в газетах пишуть інше, - обізвався Пилип.

-Те, що пишуть у законі, не про нас, коли навіть про Хорунжу випи­тують. Адже комісаром була по шпиталях! - розсудливо сказав Левко, похитавши головою. - Оце вам і доказ, що на фронтах було одне, а тут зовсім інше.

-То кажеш, за нас та за Варвару питали? - був стурбованим і Карпо. - Хіба вони