Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

-Контрольна комісія із ГПУ створена, то й питають, - не розумів Явдоким важливості сказаного.

-Оце й початок кінця багатопартійності, коли взялися комісіями за осередки і боротьбистів із них чистять, - пояснив Левко новини. - Повоюємо - побачимо, побратими. Кого цікавить, що робиться в Харкові, запрошують у клуб тартака наступної неділі. Каланча подзвонить двічі по одинадцять, як гасло всім на зібрання, але бажано на запізнюватись, щоб не затримувати лектора, бо того ж дня у нього виступ у Черкасах.

-А лектор той хто? Може якийсь контра? - вирвалося в Карпа мимоволі.

-Достеменно не знаю, але Леся запрошувати нас до контри не буде, - поправив Левко гилу ціпком, з яким не розлучався.

Наступила незручна мовчанка. На заплаві кричали деркачі й очеретянки. За річкою виднілося місто, наповнене обраділими і оклиганими по нуждах людьми. Міщани, найпаче молодь та дітвора, строкатіли святковим одягом. Навколи гучали, співали та галасували. Особлива веремія чулася з Луки, яку заполонили мододь і дітлахи, сягаючи аж циганських наметів. Звідти долинали пісні, вигуки і музика, перервані вітерцем. Там же, як і на Ярмарчищі та на Камінній Горі, кружляли пари танцювальників, звіддалік віючи кольоровими спідницями і запасками.

Для Карпових гостей із Ярмарчища долітали скрипи гойдалок, кожному із присутніх, окрім Оксани, знайомі з дитинства.

-Нічо не скажу, люблю тамтой ваш співанець, хоч і в нас не згірший, - лущачи всмажені кабачки, обізвалася Оксана. – Сама співала-м файно, аби-м так жила, лем шкода, що моє нинькина тамтому ся скінчило, - говорила вона. - Справунки всілякі вшисько відібрали те.

У голубій небесній невісті тоскно закурликали журавлі, спершу ледь чутно, а згодом сильніше, доки із-за Гори не показався, всіх здивувавши, великий їхній ключ, а за ним менший.

-Той менший - не журавлі, а гуси чи може лебеді, - показав Левко істиком. - Дивно, ніколи не бачив, щоб вони летіли отак пізно та ще й разом.

-Лебеді то, - розгледів другого ключа Пилип, задерши голову...

Жінки і діти приклали дашками долоні до надбрів, вдивлялися за чо­ловіками в спокійно-втомливий пташий політ, повертаючи голови, проводжали його, поки й видно було.

-Я й досі бачу всіх пташок, - хвалилася Домашка, встромивши в небо пальця.

-І я бачу їх, - не давала тій переваги Оксанина Марійка. - Он вони, - тикала вона загнутнм вказівцем унебо.

-Он-он вони! - тішилася опрозорено і Ярися, щось шепчучи у вухо нахиленій до неї Ганні.

-Я не бацу, ма-а-а, - ледве не плакала Лідуня, скаржачись.

-Ви запевняли, - обізвався по загальній мовчанці, звертаючись до значно старшого Левка, Пилип, - що комбриг Третьої кінної Тиміш Черняк убитий із нагана у потилицю якимось політінспектором із генштабу?

-Казав, бо знаю! А хіба що?

-Та так. Згадав, що і наш Микола Щорс був отак же убитий інспектором ЧК Танхілем з Одеси. Нам, козацтву, навіть попрощатися із комармом не дозволили, наказавши спішно йти в наступ на петлюрівців, ніби на честь його смерті.

-Хіба, Пилипку, тільки Черняк та Щорс убиті? Василь Боженко отруєний штабістами за наказом голови ВЧК України Мартина Лаціса по погромі петлюрівців і денікінців. Сергія Петриковського переведено до Василя Чапаєва, Юхима Щаденка замінено Араловим, Антонова-Овсієнка – Семьоновим, ніби за відкриття Школи Червоних Старшин та сепаратизм, а насправді для очорнення наших армій чужими Україні людьми. Ти, Пилипку, коли б не був контужений, також став би комдивом чи й конармом, як чимало царських прапорщиків, що переметнулися до червоних.

-Мені, Левку, до того була завадою участь у лавах білої армії, пізній перехід в козаки та царський Хрест Георгія. А ще, думаю, наша дурна довіра до росіян. Я писав про всіх отих із шпиталю і Коцюбинському, і голові РНКУ Християнові Раковському, і навіть на Дванадцятий з’їзд партії, але мені і вдома, як знаєте, допитувачі не давали та й досі не дають жити, хоч я й на ладан дихаю.

-Дванадцятий з’їзд у Москві розбирав мову, шкільництво та лікнепство, як писалося в газетах, - думав щось своє Левко.

-Це найбільше, чого тоді домоглися там наші чільці, уступивши росіянам командування армією, - твердив по роздумові Пилип.     

3 тим гості й розійшлися тієї неділі.

В другодень Карпо, осмислюючи вчорашню розмову, прибивав на даху хати по причілках  вирізані ще в зимі півники. Розфарбовані і вилакувані кіноваром, вони чарували зір. Але куди заманливішими були облямівки на віконцях. Червоногребінні півні на них, здавалося, ось-ось затріпають крилами і закукурікають, а повита по багетах берізка наче цвіла кольором неба серед зеленавого листя. Господар тішився тим, як малюк.

-Батьку! Де ви? - почув Карпо голос Домашки. - Батьку-у!

-Чого тобі? - озвався, зайнятий ділом.

-Якийсь дядько вас кличуть.

-Де той дядько? - всміхнувся в ус Карпо. - Клич їх!

-В горниці, стіл оглядають. Кажуть вам небарно йти до них, - наблизилася Домашка. -                                                        Нам цукерків від зайчика принесли, а Петрикові ще й пищика подарували. Побіжу і віднесу у берег, бо мати наказала йому гусят і качат стерегти, - майнула дівчинка біласими кісками.

-Домашко! А Тодось же де? - гукнув услід дочці Карпо згори.

-Ви ж його до діда Харитона послали, а мати в березі перуть, - відізвалася звіддаля Домашка. -Дядько з тіткою Домкою, Танею та Грицем у хаті.

Карпо невдоволено спустився по драбині, склав на дощині інструменти і, оглянувши недокінчену роботу, пішов до хати.

-Добридень тобі, господарю! - підвівся навстріч Карпові незнайомий чоловік з калікувато похиленою на бік головою.                        

-Щось не пригадую я вас, - ішов поволі до простягненої руки гостя господар, поки й потис її у мозолях. - Знайомі ми чи що? Ніяк не згадаю.

-Нічого дивного, приятелю! - відказав прийшлий. - І час пройшов