Читати книгу - "Green Card"

очі. Натягли маски. Залізли в «Чінук»[62]. Тісно. Вертоліт ревнув – база загубилась у вихорі.

Розмов немає. Хлопці сидять. З напівопущеної ляди кушпелить страшенний протяг. На самому краю пильнує кулеметник. Тупорилий ствол повільно ходить туди-сюди, туди-сюди. Як йому не страшно. Два тонких ремені, а внизу – прірва. Ух і дме! Якби не окуляри, очі б повилазили. Не поворушити ані рукою, ані ногою. Ствол прямо під носом. Вдихаю запах мастила – заспокоює. Хлопці посхилялись, кожен думає про своє. На масці виступив іней. Холодно, але не відчуваю холоду. По спині біжать річки, з брів скапує. Зараза, вилізу – спина кригою вкриється. Блимаю на сусіда – теж пітніє, як свиня, вже легше…

Добряче труснуло – пора.

Ноги не гнуться в колінах. Дибуляю подалі від гвинтів, а то мервою засипле. Сердито буркнувши, «Чінук» набирає висоту. Ох і здорова ж байда! Взводний щось кричить сержантам. Сіріє. Проступають обриси якихось руїн, куп сміття. За обрієм ледь видніються присадкуваті коробки. Мабуть, будівлі. Ми на полі. Під ногами дрібні камінці вперемішку з глиною чи піском. Сухий бур’ян стирчить, ніби іржавий дріт. Там, попереду, – Марджа. І повно талібів.

Рухаємось годин п’ять. Попереду сапери. Знайшли якусь хрінь. Відійти, присісти, підрив. Глибокий рів з водою. Тягнеться кілометрів на три. Чвакаємо в розкислій глині, ковзаємось, деремося на схил. Раптом затріщало, наче сухі гілки у вогні.

– Контакт!

Щось тонко захурчало, страшно скрикнули справа.

– Нога! Нога! Бля! Мать твою!

– На дві години[63] мусліми, вогонь!

– Кулеметнику, сука, ти дрочиш там?! Вогонь!

– Вогонь!

– Лікаря! Поранений!

Сержант горлав і матюкався. З поруйнованої будівлі працював «калаш». І не один. Ми залягли. Біля канави тягнувся нагорнутий гребінь із щебеню, глини, всілякого сміття. Біля мене не заривались кулі, жодних фонтанчиків землі й «зловісного свисту». Просто гатили «калаші», й за якісь дві хвилини у нас було п’ять поранених.

– Гранатомет!

Га-ах! Цвьохнув щебінь, заклало вуха. Засмерділо паленим. Відпльовуюсь, визираю. Бахматі постаті, розмахуючи дрантям, перебігають дорогу. Беру заднього. Приціл стрибає. Зараз, сука… М4 спльовує гільзу, а постать наче хто вгатив з розмаху. Дригнула ногами, ляпнула в пилюку. Поряд суцільна тріскотня. Задрипані фігурки падають, наче кеглі.

– Припинити вогонь!

– На, сука, на, на!..

– Перекури, Роб, їм дупа.

Мій напарник учепився в кулемет, мордяка в глині, каска сповзла – звірюка.

– Гарний постріл, Раш!

Сержант неквапом роздивляється в бінокль.

– От блядота, як шугонули! Е, «бородачі», обшмонайте той срач!

З нами йшли п’ятеро афганців. У старому британському камуфляжі, у «флеках» по коліна, з обдертими М16 – ще, мабуть, із часів в’єтнамської війни. З тими бородами й обтіпаною одіжжю виглядали типовими бомжами. Їх використовували як перекладачів, бо бійці з них ніякі. Ті зразу не доперли, чого хоче сержант. Коли дійшло – замотали головами. Сержант вилаявся. Прийшлося помалу, перебіжками оточувати ті довбані мазанки, пропустити вперед саперів й знову залягти. Щось гучно бахкало на дев’ять годин, не даючи підняти голову.

– Із чого він садить? Із мушкета?

– Наче дробовик мого діда.

– Вілсоне, сюди! Морпіхи! По команді вогонь у ту дірку. Вілсоне, коли перестане гатить, вали! Зрозумів?

Чорний, як демон, Вілсон кивнув.

– Вогонь!

Наче небо впало. У вухах лящало, в каску стукотіли гільзи. Падло Дейв прилаштувався вище, так що гільзи летіли мені межи очі.

– Вілсоне, давай!

– Постріл!

Ш-шух! Ракета пішла. За мить на місці халупи стовп куряви й чорний дим. Тиша.

– Перекур, ну його нах…

Усідаємось під високою товстою стіною. Тут усе з глини. Запечена сонцем, тверда, як камінь. Двоє стрільців вибираються нагору, вмощуються на чатах. Хлопці ломом пробивають дірку, якраз для кулемета. Позиція для Роба.

Розглядаюсь. Це чиясь садиба з внутрішнім двором, оточеним височенною стіною. Сюди заперся наш взвод. І не тільки. Пара офіцерів, між ними капітан. Від звичайного морпіха не відрізниш. Схилились над супутниковим знімком, щось мізкують, перемовляються по рації. Командирам думать, а нам можна й отдихнуть. Ох, як гарно простягнути ноги й попити води. Виглушив півпляшки.

– То як воно?

Поряд примостився капрал. Я тільки глипнув.

– Ласкаво просимо в клуб, Раш.

– Який?

– «Замочи мусліма». Це ж твій перший?

– Ага.

– Ну от, тепер я сержанту двадцятку винен.

– Ви що, заклалися?

– Аякже. Сержант одразу сказав – це скажений мужик. Тихий, але скажений. Ну, давай.

Я ледь устиг відійти вбік, наче до вітру. Вода пішла ротом і носом. Зупинився, тільки коли всі тельбухи підперли горлянку. Оглянувся – наче ніхто не дивиться. Це ж я сьогодні вбив людину… Голова горіла. «Ласкаво просимо в клуб».

Над головою шугонув літак. Пора підтягувать каску, починається. Гатонуло, аж земля здригнулась. Спереду потягло смоляним димом. Уперед!

Перехрестя. В покинутому складі облаштували тимчасову базу. Нарешті можна лягти. Попадали прямо на землю. Трохи віддихавшись, скидали в купи наплічники, дістали сухпаї.

Колись гидкі напівфабрикати здавались ресторанною їжею. Швидко темніло. Мені випало вартувати в першій зміні. Прислухаюсь до незнайомих звуків. Кихкотить якась тварюка, то підходячи, то віддаляючись. Схоже на лиса, але хрипкіше.

О, щось блиснуло. Очі. Мигнуло й гайнуло. Цибаті ноги, довгий хвіст. Шакал, мабуть. Або вовк. А це що за хрінь? Горбочок. Я ж точно бачив його біля того пошматованого деревця. Тепер ближче. Коло кізяків.

Чи, може, від зеленого світла глючить? Ні, рухається. Цілюсь у центр. Лясь! Горбок зривається, падає й харчить.

– Контакт!

Ніч спалахнула. В нічнику кожен постріл наче білий вогонь. Нашу базу оповило біле полум’я. Валили з усіх стволів. Таліби відповзли. Лишились тільки смердючі горбочки.

Зранку рушили далі. Помалу чистимо квартали навколо бази. В халупи першими пускаємо «бородачів». Вони щось джеркотять, торгають двері, як не піддаються – вибивають. Далі забігаємо ми. Сморід, чад, якісь черепки й великі очі зачучверених дітей. Белькочуть чоловіки, піднімають манаття, світять замурзаними животами, пласкими ребрами. «No ‘kalash’, no talib». Мовчки дивляться жінки. Похмуро бликають старигані. Ще, мабуть, із татом воювали. До стіни! Руки на стіну! «No talib! No!»

Чвакаємо в калюжах, оминаємо купи покидьків, дрантя. Ще один закуток. Валує собака. Пускаємо афганця. Він шкопиртає у великих черевиках, помаленьку сунеться вузьким проходом. Зупинився, щось джеркотить. І бігцем назад:

– Пес! Здорова пес, зла…

– Скажи: хай тримають, бо застрелимо.

Знову побіг. Махає рукою. Прикриваючи сектори, заходимо. На здоровенному