Читати книгу - "Байстрючка"

Валерика викликали на допит у районний відділ міліції. Я пішов разом із сином. Мене всього трусило. Якого біса? Чому зникнення Настуні з тим голубуватим Онуфрієм Станіславовичем пов’язують із моїм сином? Ну, сохнув він за нею. Не лише він. Чимало чоловіків різного віку проводжали посоловілим поглядом худу постать Настуні. Вона таки була красивою. Хоча чого зразу була?

— Це правда, що ви напередодні мали конфлікт із Настею? — запитав слідчий Віталій Ростиславович, ще пацан, маленький на зріст, чорнявенький, з акуратною лисиною на маківці. Проти Валерика він виглядав, як чотирикласник.

— Я з Настею не сварився. Вона лише приклеїла до моєї спини плакат із нехорошим словом, — Валерик склав руки на колінах і дивився на слідчого ясним поглядом.

Якщо чесно, від Настуні такого вибрику я не очікував. Якось низько для неї.

— Ти розізлився? — поцікавився слідчий.

— На що ви натякаєте? — не витримав я. — А ви б не образилися на таке?

— Помовчте або доведеться вас попросити вийти, — слідчий зміряв мене зневажливо.

Ти диви на нього! Пуцьвірінок!

— Я їй пробачив. Мабуть, хтось підговорив її, щоб зробила таке. Крім того, батько підтвердить, що в той вечір я сидів удома, працював за комп’ютером.

— Крім батька ніхто це не підтвердить?

— Ні, — опустив голову Валерик.

Тут із жахом згадав, що і я не підтверджу — у той вечір повернувся пізно, мав романтичну здибанку з Вітою. Але я ніколи не повірю, що Валерик на таке здатний. Мало того, що Настуню, так ще і її вчителя…

Я поглянув на міцні волохаті руки сина й замислився. Очевидно, що при такій ситуації пишне весілля з Вітою доведеться переробити в скромненьке. Бо хтозна, щоб не перетворилося це весілля на банкет під час чуми.

Слідчий поки що відпустив Валерика додому — під мою відповідальність. У нього взяли відбитки пальців і для чогось аналізи крові й сечі. Я погладив Валерика по голові, як маленького, і пообіцяв, що татко все владнає.

Наближався Великдень. Після нього — Проводи, час, коли згадують померлих. Я вирішила, що треба провідати батькову могилу. Навіть краще, якщо я це зроблю раніше, ніж прийнято, — менше очей мене побачать. Приїду до Д., мене Ірокез проведе до кладовища. І не обов’язково, щоб про це знала його мама. Самі справимося.

Подзвонила до гуртожитку, де він жив. Поговорила з вахтеркою, вона дуже здивувалася, що в Марка є сестра, і пішла його звати. Через хвилин п’ять почула голос брата, він був оксамитовий і водночас трохи хрипкий. Ідеальний.

— Як ти ставишся до того, щоб я на вихідних приїхала до Д. і ти показав мені, де кладовище? Хочу на батькову могилу.

— Не проти. Приїжджай. Коли будеш?

— У цю суботу о 10 годині ранку чекай на мене на залізниці. Я триматиму в руках похоронний вінок.

— Це буде дуже готично, я для цього випадку пофарбую ірокез у чорний.

— Не смій! Мені подобається твій нинішній морквяний колір.

— Дякую, звісно.

— Але можеш уплести в ірокез чорну стрічку.

— Дуже смішно.

— Ні, ну смішно ж! До зустрічі, чекай на мене.

— Чекатиму, сестрице.

Поклала слухавку й задоволено потерла долоні. Моя мама розлютиться, коли скажу їй про суботу. Вона не захоче мене пускати. Але я її зможу вмовити. Вона зараз така… м’яка, чи що.

Прибирала в хаті й зайшла в кімнату Марка. Він, як і всі дорослі діти, не любив, коли порушували його особистий простір. Проте прибирати він теж не любив.

Узялася підмітати підлогу, і раптом в очі впала картина. Я ледь не впала. Це точно справа рук тієї байстрючки! Вона щось там варнякала про своє хобі — художню образотворчість. Чоловік, зображений на картині, був справді дуже схожий на Назара. Як його фотографія потрапила до рук малої? Точно, фотокарточка була в її матері. Ач, який Назар! Свої знімки коханкам роздаровував.

Мені закортіло розбити картину. Але стрималася, бо Марко міг би й не пробачити. Зовсім його ця псевдосестриця під свій каблук