Читати книгу - "№2"

що змусив двох своїх модерних синів вільно говорити кампіданським діалектом сардської мови, склав вичерпне уявлення про країну, звідки Roma родом. Йому навіть закортіло якось поїхати в цю живописну країну манкуртів. І ось — нагода: Roma вирішила повезти Manolo до своєї країни.

Manolo — психіатр. Його вельми зацікавила історія про жидівський кіркут. Він хоче його пофотографувати і потім вислати знімки з синопсисом на всі єврейські пошукові портали — може, якесь товариство відгукнеться і відрядить своїх експертів. Manolo дуже чіпко реагує на схожі теми, бо ціле життя ніс свою сардинську ідентичність попереду італійської, тому чиїсь намагання обнуляти самих себе в нього викликають суто медичний інтерес. Тема втрати пам’яті — його тема, тож цю поїздку він міг би розцінити як антропологічну розвідку на терени чудернацькості.

— Я виразно уявляю, як усі твої одномістяни випадуть в осад, коли ти привезеш їм італійця при живому чоловікові, — Manolo троль ще той.

— А хто сказав, що я тебе привезу туди? Ти поселишся у Львові, а я буду приїжджати до тебе. При всій моїй розгнузданості я ще не звар’ювала ходити з тобою напоказ.

— То ти мене будеш переховувати від чужих очей, як партизани танк? — Manolo примружує очі і заслуговує на цьом у ніс.

Roma спостерігає за цим із величезним пієтетом. Manolo для неї є ідеальним балансом здорового глузду, гонору, самоповаги, самоіронії й легкості на підйом. Вона нізащо не хоче нав’язувати йому свого ставлення до країни, яку вони збираються відвідати. Нехай він сам побачить цей ґротеск неповторного ландшафту, благодатної натури й усього решти. Хай сам зіб’є з себе туристичний ракурс і ввімкне психологічну спостережливість, обсервуючи ментальні заманухи людей, що населяють найродючіші ґрунти світу. Вона нічого не коментуватиме, нічого не розжовуватиме — хіба що для дефінітивних уточнень. Їй дуже цікаво, як Manolo розсмакує таку різну, розшарпану, печворкову країну.

Улюблена пора року в Manolo — коли осінь завершує свою молитву. Тоді вони й поїдуть. Візьмуть не дуже то й потрібні речі, зв’яжуть серця в моноліт і поїдуть розпинати свій супокій. Його любов до осені — безпричинна й туманна. Він себе найповніше почуває саме в цю пору, коли вітрила часу надуті невловимістю останніх теплих днів у році. Теплий берґамотовий чай, прогулянка з легким шаликом, по-молодіжному зав’язаним під шиєю, шурхіт першого опалого листя, Fred Bongusto в навушниках, осінній вітер у долонях — і життя збирається докупи, як леґо-конструктор. Він не любить пабів, він із тих, кого світлоока печаль очищує краще за ректифікований спирт. Він дає можливість осені не залишати після себе слідів, а до осені ніяких слідів і не було, була спека, яка випаровує навіть те, що й без того вже давно списане.

Для Manolo завжди замало всіх життів і венозних судин, аби пропустити крізь себе прозорість осіннього безпросвітку, найсвітлішого у світі. Хрип життєвої зими вже чутно за крутою горою, але це станеться не вже, не зараз — і Manolo поспіхом, стоячи на останній сходинці потяга, що рушає, хоче встигнути спростити людство до людини, життя до пори року, історію до одного параграфа, півострів до острова. Вечірній осінній блюз, як риба путасу без води, захлинається від малої кількості погожих днів, які вибувають із завидною регулярністю, як учасники з реаліті-шоу, які з задоволенням дивляться його пацієнти у стаціонарі. Колишні коханки теж дивляться, він із ними зустрічав ранки вранці і вечори вечорами — глупо, нецікаво і якось по-худобиному, випило — поїло — в туалет.

Roma не з таких. Roma — це і є його осінь, яка має делеговані повноваження продовжити життя. Вони почали розмовляти різними мовами, але порозумілися на чвертьслові. Її дихання переповнене силою, її очі екстрасенсують упевненістю в завтрашнім, її руки пахнуть безсмертям, її задума моросить тишею, вистудженим кондиціонером, який створює осінь тут і зараз. Roma є його клавіатурою, на якій він пише своє останнє послання. Усі подумають, що це послання дуже древнє, клинописне, від потішного меланхоліка, який втомився зустрічати ранки вранці і вечори вечорами. Та це буде животворне послання вдячності тій країні, яка виштовхнула цю жінку аж сюди, до нього, одинокого, за орбіту досяжного життя, де вже давно ніхто не шукає ніяких ґраалів.

Це буде послання тій країні, яка врізнобіч розкидує непокірних і парафіном припікає їх до мармурових плит, забуваючи вже до 9-го дня. Послання Manolo прийде до комунальної квартири антаґоністів, які не здатні вжитися між собою, але виходу іншого не мають, хіба що вікно. Дешеві істини цієї країни виглядають перфектно на тлі суїцидальних маршів, що кличуть до бою, а бої в цій країні бувають тільки нерівними.

Manolo піднесено бачить, як його Roma до нестями любить свою країну. В цій любові є щось апостольське, архистратигне. Це любов-прощення, любов-дарунок, любов-амністія, любов-усесвіт. Життя поховало її, та серце продовжувало стукотіти, вимолюючи дефібрилятора. Воскресіння через любов до того, хто звик жити під товщею категоричності. Roma плакала, коли дивилася страшні репортажі зі своєї країни, мерщій виходила на кухню й бездумно шаткувала салат, який нікому не потрібен. Країна міцно сиділа в ній, і жоден пілінґ не міг видобути цей токсин. Вона споглядала на крах і чулася ґеростратом. Своє співавторство вона визнавала цілком і повністю — бо поїхала. Через неготовність більшості людей жити по-іншому. Вона безумно любила країну, яку ніколи з себе не вичавить. Вона кричала:

— Так же ж не можна!!! — та цей крик розбивався об мантру: «Тихіше... Тихіше... У нас комендантська година для розуму... Ранок вечора мудріший, ось побачиш...».

А вранці сходив помаранчевий диск на небокраї, а він у її країні такий прекрасний, що хотілося всім прощати і все толерувати бодай заради миті сходження помаранчевого диска. Недочитані книги, недообнімані перони, недоздані квитки, недосіяна рукола на грядці, недоговорена говорильня з сином, недоглянута мати, недослухана тиша-безгомінь, недолюблена країна, недозламана система — Roma абсорбувала в себе всі ці недо- і вивезла їх у трьох валізах.

Manolo заочно полюбив країну, в якій аж стільки надламів. Із часом він почав уже говорити про неї без обурливих спазмів астми, без передозу сарказму в голосі. Він почав поважати цю пекучу тризубну ношу, яку Roma завжди носитиме в грудях. Manolo поступово спалював свою зневагу до цієї країни, і попіл остаточно вже вимок. Він перестав шматувати словами, бо захотів мати разом із Roma ще багато спільних вереснів–жов­тнів–листопадів. Manolo весь просякнув країною, яка тамтешніх людей так незграбно ділить на гострих і тупих, на тонких і грубих, на осяяних і темних, на мудрих і громадян. Вони обов’язково поїдуть, обов’язково! І Manolo спитає:

— Сучасна,