Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

до Львова, у тюрму «Бригідки», а останнього дня літа, коли піді Львовом вже стояли російські війська, відправили сюди, у Талергоф.

– І як тут? – поцікавився Василь Лака.

– Гадаю, ви все ще побачите, – відповів священик. – А спочатку це було лише велике піщане поле, нікому не потрібне, бо тут нічого не росло. Коли ми приїхали сюди, з усіх споруд застали лише нашвидкуруч встановлену дротяну огорожу по периметру. Та місяць тому на цьому місці навіть бараків не було! Спали просто на землі. Якщо мав жмут соломи під собою, то вважався щасливчиком.

Саламон зітхнув.

– Багато нещасних закінчили тут своє мученицьке життя! Дехто простудився на холодній землі і вже не оправився; хтось заразився холерою, але найбільше тут допікають воші. Два дні тому вони зажерли до смерті десятьох в’язнів.

– Та-ак! – протягнув Засмужний. – Дійсно: там, звідки ми прибули, був курорт.

– А Семко Проців? – нагадав Максим Холод.

– Семен? Він зумів втекти якраз перед тим, як Кам’янку Лісну захопили російські війська. Після того, як вони повісили його батька, Семко взагалі озвірів. Йому здається, що в усіх його бідах винні ми. Тому він і мститься нам.

– А хто цей Тимчук? – запитав Бучма.

– Він з Перемишля. Працював офіціалом поліції. Інтриган, провокатор, доносчик. Права рука фон Штадлера.

– А це хто за птиця?

– Комендант табору. Ой, діти мої, – зітхнув Лев Саламон. – Признаюся вам: винен перед вами.

– Як це, отче? – здивувався хтось.

– Якби ви не послухали мене тоді, під час зустрічі з доктором Королем, не були б тут.

– Не факт, – вкотре відказав Теодор. – От Семена тоді не було, а зараз він з нами.

І він показав на Бадзюна.

– Але ж решта були! – не відступав Саламон. – І у цьому моя вина.

– Отче, не коріть себе! – вставив Семен Кудрик. – Ви ж самі кажете, що ось Теодора Проців запроторив би і так. На все воля Божа. А яка тут взагалі публіка?

– Та різна, – мовив Саламон. – Крім таких, як ви, і таких, як я, тут багато дійсно москвофілів. Це в основному студенти і вчителі. Ті тримаються разом і тим викликають повагу. Від недавнього часу тут поселилися російські полонені. Саме на них і виливають свою злобу наглядачі.

– А ми?

– А ми страждаємо за компанію.

– Веселеньке життя! – констатував Засмужний.

– Ви ще не знаєте, наскільки веселе.

Найгірші сподівання справдилися вже наступної ночі, коли всі поснули. Полчища вошей, почувши свіжу кров, накинулися на новоприбулих, тому і Теодор, й інші «терезінці» не зімкнули очей, всю ніч борючись із внутрішнім ворогом.

Коли ж крізь щілини барака пробилися перші вранішні промені зимового сонця й освітили стомлених безперспективною нічною боротьбою в’язнів, виявилося, що за ніч випав сніг, і знову потрібно було його розчищати.

Звичайно, спершу мав бути сніданок, але щоб добратися до барака, що слугував їдальнею, потрібно було розчистити до нього дорогу. Темп, яким в’язні відгортали сніг, не сподобався наглядачам, і робота затягнулася до самого обіду. Він став заодно і сніданком.

За цією роботою троє галичан не витримали напруги і померли просто на снігу. Теодора Засмужного здивувало, що ніхто навіть не підійшов до нещасних, щоб якось допомогти. Вже скоро він зрозумів, що таке явище є звичним у Талергофі.

Смерть у таборі рідко була природною. Час від часу до частоколу стовпів, розставлених вздовж центральної дороги, прив’язували у чомусь винних в’язнів, де вони висіли на морозі декілька годин.

Довелося «скуштувати» цієї екзекуції і Теодорові Засмужному. Це сталося буквально через тиждень після прибуття. Семко Проців, розлючений тим, що Теодор вислизнув з його рук, поскаржився своєму начальнику Тимчуку. Той же, знаючи непередбачуваність лейтенанта Мольке, який, сам того не відаючи, врятував Теодора, вирішив діяти по-іншому. Він дочекався, поки Засмужний у чомусь провиниться (а чекати довго не довелося; для наглядачів кожен крок в’язнів виглядав провиною), і ось Теодора в компанії інших «винних» прив’язали до стовпа. На його щастя, морозу того дня не було, наступила така рідкісна тут, у передгір’ї Альп, відлига, тому він зумів протриматися до вечора.

Цього Проціву виявилося мало, тому після екзекуції Засмужного приговорили до тижня заточення в одиночному льосі. Коли, нарешті, він, зарослий, холодний, голодний, повернувся до свого барака, дізнався, що минулої ночі у кучугурі снігу знайшли задубіле тіло Семена Проціва.

Всі – і начальство, й ув’язнені – губилися у здогадках, що могло статися з одним з наглядачів. Григорій Стадницький і Василь Лака, яким наказали видобути труп зі снігу і віднести його до барака, названому лікарнею, розповідали потім, що видимих ран на тілі Проціва не було, а поряд з ним валялася пляшка із замерзлою горілкою. Виходило так, що Семко перебрав увечері, впав у кучугуру, щоб більше не вставати.

Це все розповіли Теодорові, як тільки він з’явився у бараці. У нього зовсім не залишилося сил ні дивуватися, ні радіти, ні переживати. Чудово розуміючи, що без гарячої їжі Засмужний просто помре, Лев Саламон звернувся до лікаря Могильницького. Сам з Бучача, він перебував у рядах народно-руської партії, належав до так званих «молодих москвофілів», найбільш радикального її крила. «Старий москвофіл» Саламон не поділяв думок доктора, але це не завадило підтримувати з ним дружні стосунки.

Це було неймовірно, але доктор зумів звідкись дістати півкружки гарячої паруючої кави. Це і врятувало Теодорові Засмужному життя.

Вже пізніше, коли криза минула і Теодор повільно, але впевнено, почав відновлювати своє здоров’я (якщо це взагалі можливо у таких умовах), одного зимового вечора десь ближче до Стрітення Максим Холод проговорився, що Семкові Проціву ще пощастило, адже замерзнути – не найгірша смерть. Треба було зробити так, щоб юда помучився.

Здивований такими словами, Теодор спробував вияснити більше, але наткнувся на вперту мовчанку.

Він розгадав цю загадку зовсім скоро; правда, це сталося при трагічних обставинах.

Зима вже доживала останні свої дні, як табором прокотилася новина: декілька в’язнів захворіли на тиф. Спочатку цьому не приділили належної уваги. Тиф то тиф. На одну болячку більше, на одну менше. Всім гадалося, що їхній головний ворог – холера, яка кожного дня забирала свою данину. Але кожного нового дня хворих на тиф ставало більше, і невдовзі стало зрозуміло, що почалася епідемія.

Вже наступного дня почали помирати ті, хто захворів першим. А останнього дня зими зліг Осип Бучма. Його, як інших хворих, перенесли у лікарняний барак. З усіх необхідних у таких випадках медикаментів у бараку був один лише лікар Могильницький. Він і ще священик Володимир Венгринович були єдиними, хто хоч якось старалися полегшити долю нещасних. Смертність тих, хто захворів,