Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

берегів Ханбалика. Орянині Числа все ще блукали в глибинах астралу, пухир на обличчі побільшав, зрідка вона марила, повторюючи: «Син… Мій син…» А я мріяв. Мріяв, як її лікуватиму, як ми разом станемо найславетнішими і найбагатішими цілителями обидвох ойкумен, як кохатимемось уночі, вдень, завжди.

Так минуло хтозна-скільки часу. Західний берег наближався, небо світлішало, і раптом у прозоро-солодкий ставок моїх мрій заповзло лускате передчуття біди. Я ще не розумів, звідки чекати небезпеки, і брався за меч, але волю мою вже стягував непереборний аркан чужої волі – прадавньої і могутньої, як сила Часу. Я швидше відчув, ніж побачив: під темно-свинцевими хвилями Ітилю з’явилося Щось, рухливе і величезне. Спочатку це Щось обпливло човен колом, потім штовхнуло його. На Ітилі рибалки зустрічали гігантських сомів – із тридцять ліктів завдовжки.

Я вирішив, що човен атакує така рибина, і спробував був відігнати її мечем. Пошкодував я тоді, що лук залишив у Печері.

Але тут Єдиний відкрив мені Істину. Немов Валаамова ослиця, що побачила Ангела Божого при сліпоті володаря свого,[99] побачив я приховане. Сама Чорна Риба пливла поруч човна. І жах охопив мене, як охопив би всяку людину, що зустрічається з істотою, створеною на світанку Всесвіту, створеною задовго до Адама, з істотою, єство якої незбагненне і непідвладне людям і глибоко відчужене від їхніх слів і Чисел. Жах тисячоліть упав на мене і розчавив своїм усевладдям. Думаю й досі, що Шехіна тільки тоді запанує між людьми, коли останні з істот нелюдського прадавнього світу відійдуть у безодню небуття.

Я закричав прямо у хвилі Великої ріки:

– Чого ти хочеш від мене, Чорна Рибо?!

І в голові моїй заговорив Голос, немов слова народжувалися там із нічого. І був той Голос жахливим для мого розуміння, як гірська прірва жахлива для очей мешканця долин. Голос прорік:

– Віддай мені жінку, служницю демонів Півночі, яка потурбувала мій спочинок і зробила тебе вбивцею.

– Ні! – прошепотів я, і крижаний піт укрив моє тіло.

– Віддай, – повторив Голос, і Риба вдарила по човну так, що мені заледве вдалося втриматися у ньому.

Я заплакав і, молячись Шехіні, поцілував Оряну востаннє. Потім перекотив відьму через облавок човна. Вона була непритомна, нічого не відчувала. Немов колода, впало її тіло у воду Ітилю. І побачив я, як велетенська істота схопила цю жертву, і світанковий спокій відродився на Великій ріці…

Без думок і надій ступив я на берег Ханбалика. І не знав, що нещастя з нещасть чекає на мене в оселі Мелхиседека, сина Левієвого.

Остання літера чотирилітерника – «хет»

Тут моя сповідь досягає найчорнішого дня у моєму житті, дня, коли непохитні арки невблаганної долі відокремили мене від щасливих Чисел Пізнання. Доля у світі смертних визнає лише Числа Повернення. Так того дня все зроблене мною в Печері повернулося до мене карою за гріх і знищенням за слабкість мою. На законі відплати тримає Він, Єдиний, блудливу рівновагу оби-двох ойкумен. Сказано в книзі пророка Єзекіїля: «Пізнають, що Я Господь, коли здійсню над ними помсту Мою».[100] Так я пізнав грізний закон Його, звиваючись у сльозах та відчаї під чорними арками долі.

…Якби відразу після вступу мого в межі Ханбалика вищі сили підказали мені хутчій іти до оселі Мелхиседека, не трапилося б нещастя. Але надовго затримався я на березі Ітилю, оплакуючи Оряну, і люди обходили мене стороною: мокрий і брудний сидів я, і лезо меча виглядало з-під чорного плаща. І демони сміялися з мене в безодні, бо знали вже те, чого я не знав.

І тільки близько полудня попрямував я повз Білу синагогу до вулиці Мідного Стовпа. Дивні речі побачив я там: жінки з поважних іудейських родин у жалобному одязі плакали і кричали біля своїх будинків і сипали порох на розкуйовджене волосся своє. І лемент їхній мішався із гавкотом псів.

А на порозі Левієвого будинку побачив я Касу, що схилилася над розпростертим Мелхиседеком. Старий лежав обличчям до Неба, а з розбитої голови цідилася кров.

Я підбіг до Вчителя; і занесли ми його в будинок, і промили рану. Поки я готував цілющу суміш, Каса розповіла, що трапилось.

Щойно життєдайний диск здійнявся над Містом, на вулицю Мідного Стовпа примчав кінний вістун-арсій із числа охоронців царського палацу. Він привіз страшну новину. «Хтось, – сказав арсій, – пробрався до Печери Чорної Риби, вбив двох охоронців і головну жрицю Мітрі-ханум. Згідно із законом Раш-Хазарі, всі абхіри Священного загону тепер мусять умерти. За наказом царя Ніссі Шалішин Ашк-Келеф роззброїв абхірів і ввів на острів своїх ветеранів».

Майже кожен патріарх заможного іудейського роду мав сина, що служив у почесному Священному загоні. Ще арсій не закінчив говорити, а в будинках уже голосили жінки. Хтось згадав, що саме Мелхиседек порадив на Кабатхак-Кахалі відправити всіх арсіїв з острова на східний мур. Розлютований натовп зібрався біля будинку. Син Левія вийшов до тих людей із добрим словом, але зустріли його камінням. Один із каменів влучив старому в чоло. Так мій злочин, здійснений у Печері, вдарив каменем у людину, для мене найдорожчу.

Мелхиседекова рана спочатку здавалась мені не загрозливою. Хоча свідомість Учителя, піднесена до чертогів Шехіни, не бажала повертатися в ушкоджене тіло, гарячки не було, й дихав він розмірено. Наклавши ліки на рану, я залишив Касу біля господаря й пішов відсипатися до своєї кімнати.

Вночі Каса збудила мене.

– Пан хоче говорити з тобою, – сказала вона. І сльози були на її очах.

Я увійшов у залу, де лежав син Левія. Тріпотливе червоне полум’я олійного каганця освітлювало приміщення, де в роки слави своєї Шалішин Левій із роду Фінеєса Дамаського приймав гостей із найповажніших родин Хазарії. Тепер павутина звисала там,