Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

на бруківку автомат і з відчайдушним зойком: «Не можу! Я не фашист!» – слідом впав на коліна, особіст накинувся на нього, повалив і почав гамселити ногами. От тоді Леон і не витримав та й вигукнув:

– Товаришу капітане держбезпеки, припиніть негайно. Це мої солдати, отож я їх сам…

– Що-о-о? Та як ти смієш, шмаркачу? Та я тобі зараз!.. Я тобі!..

Особіст залишив Йону в спокої, проте доволі стримане прохання командира взводу так розлютило його, що на розчервонілу перекошену капітанову пику лячно було дивитися. Втім Леон прикипів очима зовсім не до його мармизи, а до правої руки, що стискала пістолет. Здається, то був старенький на вигляд ТТ… хоча яка різниця? Головне, що пістолетне дуло дивилося лейтенантові просто в черево.

– Товаришу капітане…

– Ах ти ж падло таке! Мандавошка свинська, м-м-мать твою!.. Вони ж зараз танки наші попалять!.. бронетранспортери!.. там же наші!..

– Товаришу капітане, це ми до них прийшли, а не вони до нас…

– Та як ти смієш? Та хто ти такий? – від напруги голос особіста зірвався на дике вищання. – Та ти знаєш, що я у сорок п’ятому Прагу від швабів визволяв і тепер, у шістдесят восьмому… А ти, сцикун!.. мені!.. Та я ж тебе під тр-р-рибунал!..

Розв’язка настала раптово й несподівано для всіх учасників. Особіст раптом зойкнув, його ліва рука рвонулася до потилиці, в яку поцілив важкенький кругляк, що прилетів з-за рогу найближчого будинка. При цьому капітан сіпнувся усім тілом… Тоді пролунав пістолетний постріл, і Леон відчув болісний удар в ліву нижню частину черева. Потім і у нього, й у капітана держбезпеки підломилися коліна, обидва одночасно знепритомніли і впали на вуличну бруківку.

Як з’ясувалося згодом, Леон опритомнів аж на третій день після важкого поранення. Як саме все скінчилося там, на празькій вулиці? Що сталося з капітаном держбезпеки, а також з Йоною Бардадимом, із старшиною Гамалією та іншими його товаришами? Чому його кинули посеред проїжджої частини стікати кров’ю? Хтозна, хтозна…

Зрозуміло було тільки одне: спостерігаючи за «радянськими окупантами» з-за рогу будинку, чехи стали свідками суперечки комвзводу й капітана-особіста, поціливши кругляком останньому в потилицю, – побачили фатальний постріл з ТТ і його наслідки. Коли ж «совіцькі друзі» поспіхом відійшли, з невідомої причини полишивши на бруківці пораненого командира, – хутко підібрали його, сховали і перев’язали як могли. А пізно ввечері привели лікаря, який зробив операцію та призначив лікування.

Здається, чехи вирішили, що в перепалку з особістом молоденький лейтенант вступив не через побиття останнім Йони Бардадима, а через намагання хоч якось протидіяти кривавій бані, що її влаштували в столиці ЧССР «радянські собаки». Леон не заперечував. Він навпаки слабко посміхався й ледь помітно кивав, коли пишновусий чех – господар квартири, де переховували пораненого, поплескував його по плечу й басив:

– Ruský přítel! Dobře, dobrý chlap![80]

Поводився так тому, що чехи розтовкмачили: «совіцькі окупанти» розшукують лейтенанта Леона Яроцького, зниклого безвісти під час придушення «Празької весни». Поранений розумів, що ніякої особливої провини на ньому немає, що він зовсім не нападав на капітана держбезпеки, а всього лише намагався хоч якось протидіяти його розгнузданій сваволі. З іншого боку, саме він став причиною того, що особіст підставив потилицю під кругляк, кинутий з-за рогу будинку. Одна справа, якщо капітан залишився живий. Якщо ж помер…

Хтозна, чи не припише слідство Леонові злісний намір відволікти увагу капітана від чеських «паліїв»? Це ж усе можна розтлумачити як завгодно! А на чию користь будуть свідчення солдатів його взводу?.. І найголовніше, як слідство розтлумачить оті свідчення?.. Поранений боявся наразитись на такі ж самі неприємності, що і його старший зведений брат Ілько. Тим паче не хотілося повторювати його сумну долю.

Але ж переховувати його до нескінченності також було неможливо. Тому коли молодий чоловік хоч якось оклигав від поранення, то з квартири вусаня «Russkogo přítelja»[81] переправили спочатку в Кралупи-на-Влтаві[82], потім у Карлові Вари (де він остаточно підлікувався), а потім і в Брно. І вже тутешньому господареві квартири, який люб’язно надав притулок «оборонцеві чехів», спала на думку прекрасна ідея: а чому б не залучити до порятунку «пана Лева» (саме так вони називали Леона), бухгалтера братиславської кіностудії «Колиба» – пана Ґренджу?

Останній погодився миттєво: пересидівши «Празьку весну» у себе в Братиславі тихіше від мишки, старий поет був надзвичайно радий допомогти мужньому співвітчизникові, який потрапив у кепське становище. Більш того, пан Ґренджа залучив до справи ще й свою дочку Алісу, яка спеціально прилетіла з американського Міннеаполіса до Відня, привезла гроші, зібрані активістами Українського Золотого Хреста в Америці[83] (секретарем якого вона працювала), й зайнялася організаційно-технічним боком справи.

План був наступним. 27 березня в австрійському Зальцбурзі вчергове згадуватимуть святого єпископа Руперта. Отож на цей день група австрійських туристів прибуде спеціально орендованим автобусом з Відня до Братислави, щоб випити в пам’ять великого проповідника і просвітителя стільки пльзеньського праздрою та інших сортів чеських хмільних напоїв, скільки здатні витримати шлунки. Центральним пунктом плану була наявність в групі австрійських «пивних туристів» такого собі Руперта Піхлера – молодого чоловіка приблизно однакового з Леоном Яроцьким віку і статури. Як тезка святого проповідника Руперта, пан Піхлер мав повне право напитися в цей день хоч до нестями.

Гуляти австрійці мали в братиславській пивниці «U topola». В самий розпал гульні Руперт Піхлер повинен був «випадково» загубитися й непомітно полишити пивницю, а його місце мав зайняти Леон. Причому зайняти зовсім не просто так, а… під виглядом Руперта Піхлера! Це стане можливим завдяки тому, що найкращі фахівці кіностудії «Колиба» загримують його під загубленого австрійця, а в його кишені лежатиме фальшивий паспорт на відповідне ім’я з усіма необхідними штампами. Розрахунок будувався на тому, що чехословацькі прикордонники навряд чи оглядатимуть групу п’яних у дим австрійських туристів з тією ж ретельністю, з якою б вони оглядали тверезих чоловіків. Оскільки «пан Лев» буде професійно загримований, ніхто нічого не запідозрить, навіть якщо їх оглядатиме та сама бригада прикордонників, що і зранку.

Весь наступний день справжній Руперт Піхлер переховуватиметься вдома у пана Ґренджи й лише під вечір звернеться до австрійського консульства на території ЧССР. Природно, він «запізниться» – таким чином, проблему доведеться вирішувати ще за півдоби. Лише тоді австрійський консул почне офіційно займатися поверненням додому «ненавмисно загубленого пивного туриста» – справжнього Руперта Піхлера. Синхронно з ним (себто, із затримкою на півтори доби) ґвалт мають здійняти у себе вдома й інші австрійські туристи: мовляв, усі є – але де ж подівся їхній приятель і тезка святого проповідника