Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

злочином, ці двоє були б першими ворогами нації.

— Вам просто потрібно мене вбити. Таке було завдання, еге ж? Просто вбийте мене і йдіть собі геть.

— Що скажеш, Чіпсе? Просто вб’ємо його?

Чіпс закинув у рота жменю чіпсів зі смаком бар­бекю.

— Так. Звісно. Наказ є наказ.

— Але я б не вбивав себе так просто,— продо­вжив Мульч.

— Ні?

— Ні. Після того як я вас щойно образив? Ні, я за­слуговую на щось особливе.

Із Пексових вух мало дим не повалив, так у нього перегрівся мозок.

— Правильно, малий. Зробимо з тобою щось особ­ливе. Ніхто не має права нас не ображати!

Мульч навіть не став указувати, що в реченні за­багато «не».

— Так. У мене язик без кісток, і я заслуговую на те, що ви зі мною зробите.

Пекс із Чіпсом трохи помовчали, розмірковуючи, що ж може бути гіршим за звичайну кулю.

Мульч дав їм хвилину, а потім ввічливо запропо­нував:

— На своєму місці я б себе поховав живцем.

Чіпс аж здригнувся.

— Поховати живцем? Жахливо! Ти кричатимеш і шкрябатимеш землю. Мені снитимуться жахи.

— Обіцяю лежати смирненько. До того ж, я на це заслужив. Я ж назвав вас примітивними вузьколо­бими кроманьйонцями.

— Хіба?

— Ну, тепер назвав.

Пекс був більш імпульсивним у дуеті.

— Гаразд, містере Дігенсе. Знаєш, що ми зроби­мо? Ми поховаємо тебе живцем!

Мульч схопився руками за щоки.

— Який жах!

— Сам напросився, приятелю.

— Ви маєте рацію.

Пекс схопив лопату.

— Ніхто не має права називати мене вузьколобим, опудало.

Мульч слухняно ліг у свою могилу.

— Не має. Б’юся об заклад, ніхто і не називає.

Пекс замахав лопатою, під курткою заграли скульптурні м’язи. Через кілька хвилин Мульча по­вністю закидали землею.

Чіпс трохи нервував.

— Це жахливо. Жахливо. Бідака.

Пекс ані трохи не розкаювався.

— Сам напросився. Обзивав нас... різними сло­вами.

— Але ховати живцем? Це як у фільмі жахів. Ну, в такому, де повно жахів.

— Здається, бачив колись. Коли в кінці на екрані з’являється багато слів?

— Так, саме він. Чесно кажучи, ті слова мене просто вбивають.

Пекс потоптався на землі.

— Не хвилюйся, друже. В цьому фільмі слів не­має.

Вони повернулися до свого «Шевроле». Чіпс іще трохи журився.

— Знаєш, у реальності все набагато реальніше, ніж у фільмі.

Пекс проігнорував знак «В’їзд заборонено».

— Це через запах. У кіно ніяких запахів не відчу­ваєш.

Чіпс виразно принюхався.

— Мабуть, Дігенс дуже засмутився в кінці.

— Мене це не дивує.

— Я бачив, як він плакав. Плечі в нього трусили­ся, немов він сміявся. Але він плакав. Не можна ж сміятися, коли тебе ховають живцем?

— Точно плакав.

Чіпс відкрив пачку чіпсів зі смаком бекону.

— Еге ж. Плакав.

Мульч так сміявся, що мало не вдавився пер­шою ж порцією ґрунту. От клоуни! Але їм пощасти­ло, що вони клоуни, бо інакше вони б обрали інший метод покарання.

Мульч роззявив щелепи і заглибився метрів на п’ять на північ, під прикриття занедбаного складу. Волосинки бороди посилали ультразвукові сигнали на всі боки. Зайва обережність не завадить. Можна було натрапити на якусь тварину, та й Люди Бруду мали звичку закопувати речі там, де ніколи не споді­ваєшся їх побачити. Труби, зливні ями, бочки з про­мисловими відходами,— не хотілося б таким поласу­вати. Що може бути гіршим за мить, коли в роті опиняється щось таке, чого там не повинно бути, і особливо коли воно ще й ворушиться.

Як добре знову опинитися в землі. Саме для цього гноми і народжуються. Земля приємно шаруділа по­між пальцями, і Мульч почав копати в своєму звич­ному ритмі. Набирав ґрунт в рота, перетирав зубами, вдихав через ніздрі і викидав перетравлену землю з іншого кінця.

Волосинки повідомили, що на поверхні немає жодних вібрацій, тож він вискочив назовні, скорис­тавшись газами як реактивною тягою.

Холлі підхопила його за метр над землею.

— Чудово,— гмикнула вона.

— Що мені сказати? — вибачився Мульч.— Я дитя природи. Ти весь час була тут?

— Так. На випадок, якщо тобі знадобиться допо­мога. Ти влаштував непогане шоу.

Мульч обтрусив одяг.

— Кілька розрядів із «Нейтрино» — і мені не до­велося б копати.

Холлі посміхнулася так, як це зазвичай робив Артеміс.

— План у нас зовсім інший. І ми маємо дотри­муватися його, хіба ні?

Вона накинула на плечі гнома маскувальну фоль­гу і пристебнула його до місячного паска.

— Ти ж не поспішатимеш, еге ж? — занервував Мульч.— Гноми — земні створіння. Літати нам не подобається. Нам навіть високо підстрибувати не подобається.

Холлі дала газу, і вони полетіли до міста.

— Ураховуватиму твої почуття, як і ти наші.

Мульч зблід. Смішно, але ця мініатюрна ельфійка лякала його більше, ніж шестифунтовий громила.

— Холлі, якщо я чимось тебе образив, то нена­вмисне...

Але закінчити речення він не встиг, бо вони рво­нули з такою швидкістю, що навіть слова не змогли вискочити з рота.

Вежа Спіро

Арно Блант провів Артеміса до камери. Вона була доволі затишною, з окремою ванною і розважаль­ною системою. Не вистачало лише двох речей: вікна і ручки на дверях.

Блант потріпав хлопця по потилиці.

— Не знаю, що трапилося в тому лондонському ресторані, але якщо знову щось утнеш, я виверну тебе навиворіт і з’їм твої кишки.— Він клацнув гост­рими зубами, аби хлопець зрозумів, що справа сер­йозна, і, нахилившись до Артемісового вуха, проше­потів: — Мені байдуже, що скаже бос, ти не завжди будеш потрібним, тож на твоєму місці я був би до мене якомога люб’язнішим.

Зуби відбивали кожне слово.

— Як би ти був на моєму місці,— відповів Арте­міс,— я був би на твоєму. І на твоєму місці я б схо­вався якомога далі.

— Справді? Чому б це?

Артеміс зробив паузу, щоб слова справили більше враження.

— Тому що тебе шукає Батлер. І він дуже роздра­тований.

Блант відсахнувся.

— Не може такого бути, хлопче. Я бачив, як він помер. Бачив кров.

Артеміс усміхнувся.

— Я і не сказав, що він живий. Сказав лише, що він тебе шукає.

— Ти мене заплутуєш. Містер Спіро попереджав, що ти на таке здатен.

Блант вийшов за двері, не зводячи очей із хлопця.

— Не хвилюйся, Бланте. Я не приніс його у кише­ні. У тебе є кілька годин, а то і днів, до вирішальної миті.

Арно Блант хлопнув дверима так, що стіни здриг­нулися.