Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Посмішка у хлопця стала іще ширшою. На­віть у багнюці можна знайти щось приємне.

Артеміс зайшов у душову кабінку, відкрив гарячу воду і ступив під неї. Якщо чесно, на душі було трохи моторошно. Одна річ — складати план у безпеці власного дому, інша — втілювати той план у лігві лева. Хоча він ніколи б не зізнався, але за останні кілька днів його впевненість дещо похитнулася. В Лондоні Спіро його перехитрив, навіть без особ­ливих зусиль. Він утрапив у пастку бізнесмена, не­мов наївний турист на приманку грабіжника.

Артеміс добре розумів свої таланти. Він був ін­триганом, змовником, генератором підступних ідей. Для нього не було нічого цікавішого, ніж утілення в життя ідеального плану. Але останнім часом до відчуття перемоги домішувалася провина, особливо через те, що сталося з Батлером. Артеміс майже втратив старого друга, і від однієї думки про це його нудило.

Потрібно щось міняти. Скоро за ним спостеріга­тиме батько, сподіваючись, що син зробить правиль­ний вибір. І якщо хлопець цього не зробить, Артеміс Старший може взагалі позбавити його будь-якого вибору. Пригадалися батькові слова: «Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?»

Артеміс досі не мав відповіді на це питання.

Артеміс загорнувся в халат з ініціалами свого во­рога. Спіро нагадував про себе не лише золотими лі­терами, а ще й камерами спостереження, що реагу­вали на кожен рух і ні на мить не випускали хлопця із поля зору.

Артеміс зосередився на тому, як увійти до захи­щеної кімнати і повернути Сі-Куб. Він передбачив більшість заходів безпеки і відповідно підготувався. Хоча декілька штучок і були для нього новими і, по­трібно визнати, досить кмітливими, на його боці ельфійські технології, а також Фоулі. Щоправда, кентавру наказали не допомагати, але якщо Холлі представить вторгнення до кімнати як перевірку, Артеміс був певен, що кентавр не зможе втриматися.

Він сів на ліжко, потягнув шию, немов розминав­ся. Латекс пережив душ, як і запевняла Холлі. Втіш­но було знати, що він не один у своїй в’язниці.

Мікрофон умикався від вібрацій, тож говорити на повний голос не було потреби. Інструкції можна передати й пошепки.

— Доброго вечора, друзі,— прошепотів він, по­вернувшись спиною до камери.— Усе йде за планом, якщо, звісно, Мульч живий. Мушу попередити, що можна очікувати на візит громил Спіро. Перекона­ний, що його найманці спостерігають за вулицею, і якщо він уважатиме, що моїх людей знищено, це приспить його пильність. Містер Спіро люб’язно провів мені екскурсію по своїх володіннях, і я спо­діваюся, що ви записали все, що нам потрібно, аби виконати свою місію. Здається, наші дії підпадають під класифікацію «крадіжка зі зломом». Саме цього я від вас і хочу.

Артеміс шепотів повільно, чітко промовляючи кожен звук. Дуже важливо, щоб команда виконала всі інструкції. Якщо ні, увесь задум вибухне, немов активний вулкан. І саме цієї миті він сидів на кратері вулкана.

Настрій у Пекса і Чіпса був пречудовий. Коли вони повернулися до Вежі Спіро, Арно Блант не лише вручив їм премію в п’ять штук за Мо Дігенса, але доручив іще одне завдання. Зовнішні камери спостереження Вежі Спіро засікли чорний фургон­чик, що припаркувався неподалік від центрального входу. Автомобіль стояв там уже три години, а пере­гляд записів показав, що він іще кілька годин до того кружляв навколо, шукаючи місця для парковки. Містер Спіро попереджав, що може з’явитися підо­зрілий автомобіль, а в тому, що він підозрілий, не було жодних сумнівів.

— Спустіться,— наказав Блант зі свого крісла в офісі охорони.— І якщо всередині є хтось живий, поцікавтеся, чому це вони стоять біля мого будинку.

Такі інструкції Пекс із Чіпсом добре розуміли. Ні­яких тобі питань, ні складних апаратів. Просто від­чинити двері, налякати і зачинити. Легко. В ліфті вони трохи попустували: тицяли один одного в пле­че, аж поки руки не заніміли.

— Заробимо сьогодні великі бабки, напарнику,— сказав Пекс, потираючи біцепси.

— Еге ж,— погодився Чіпс і подумав про всі дис­ки з «Барні», які він купить.— Точно іще одну пре­мію дадуть. Щонайменше п’ять штук. Разом це...

Запанувала тиша. Хлопці рахували на пальцях.

— Багато грошей,— нарешті сказав Пекс.

— Багато,— кивнув Чіпс.

Джульєтта не зводила бінокля із входу до Вежі Спіро. Оптика на ельфійському шоломі була би більш доречною, але, на жаль, голова в неї дещо виросла за минулі два роки. І це не єдине, що змінило­ся в дівчині. Із довгов’язого підлітка Джульєтта пе­ретворилася на стрункого атлета. Але для ідеального охоронця такий матеріал не дуже годився. Потрібно було розпрасувати кілька зморшок. Зморшок харак­теру.

Джульєтта Батлер обожнювала розваги і нічого не могла з цим удіяти. Сама думка про те, що дове­деться стояти із серйозним обличчям за плечем яко­їсь поважної особи змушувала її нервувати. Вона б збожеволіла від нудьги, хіба що Артеміс узяв би її до себе. З Артемісом Фаулом не занудьгуєш. Але такого не трапиться. Хлопець наполягав, що це його остан­нє завдання. Після Чикаго він поверне на пряму до­ріжку. Якщо після Чикаго взагалі щось буде.

Спостереження також було нудним. Сидіти спо­кійно Джульєтті аж ніяк не подобалося. Через свою гіперактивність вона провалила не одне завдання на заняттях в Академії мадам Ко.

— Знайди собі спокій, дівчино,— казала їй япон­ська наставниця.— Знайди спокійне місце в своєму серці й оселися там.

Як правило, коли мадам Ко починала проголошу­вати чергову мудрість кунг-фу, Джульєтта ледь утри­мувалася від позіхання. А Батлер, навпаки, ловив кожне слово. Він завжди знаходив у своєму серці спокійне місце і жив там. Власне, виходив звідти лише тоді, коли потрібно було стерти на порох того, хто загрожував Артемісу. Може, тому в нього і було тату у вигляді блакитного діаманта, а у Джульєтти ні.

Із Вежі вийшли двоє кремезних чоловіків. Вони реготали і штовхали один одного під ребра.

— Капітане Шорт, почалося,— сказала Джульєтта в рацію, перемкнувшись на частоту Холлі.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі. Вона зайняла по­зицію над Вежею Спіро.— Кількість супротивників?

— Двоє. Великі й дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними кількома словами, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Джульєтта відключилася і перебралася в кузов ав­томобіля. Засунула апаратуру під сидіння, на випа­док, якщо ці двоє дійсно виявляться хитрішими за неї. Хоча вряд чи таке станеться, але брат сховав би все, що можна. Про всяк випадок. Дівчина зняла під­жак