Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

лишився сам у хаті. Влаштував гульню на сто душ, після якої з їхньої квартири багато чого зникло, вона сама розповідала. То твій намагався купити їй те, що пропало з її дому після тої гульні».

А в їхню квартиру колишній намагається приходити якомога пізніше, коли вона вже лягла. Вранці не встає, поки вона не піде на роботу. Чи він змінив свою роботу? Чи домовився, що ходитиме пізніше? Раніше вони мало не завжди виходили разом, ішли на метро. А далі він їхав по прямій, а вона переходила на іншу лінію. А на вихідні він намагається зникати. На ніч в квартирі нової його, певне, лишають неохоче, бо нема де. Найчастіше він ночує у вітальні, навіть у ніч із суботи на неділю. Повертається пізно в суботу. А в неділю не виходить на кухню, поки вона не піде за продуктами. В них взагалі встановилась якась така невербальна домовленість: не шкодити одне одному. Вона ніколи не замикає двері на ланцюжок, щоб він серед ночі не зміг увійти. Він ніколи не підганяє її, коли вона задовго затримується у ванній.

Але ж от він несміливо каже їй одного дня:

— Однокімнатна не виходить. Ти не погодишся на готельку?

— А тобі буде однокімнатна?

— А мені лише деяка сума. Ми спробуємо збільшити її хату, щоб була двокімнатна.

Оте «ми» боляче дряпануло її в живіт, коло сонячного сплетіння, і вона вигукнула:

— Ні! Як я втрачаю родину, то житла втрачати не буду! Якщо ти не забув, мої батьки дали на цю квартиру навіть трохи більше, ніж твої!

— Зате мої дали на меблі!

— Забирай! Забирай всі ці меблі! І килими! І посуд! Але мені однокімнатну! В центрі! Біля мого офісу!

— От ми нарешті й полаялись, — несподівано тепло відповів чоловік, виходячи зі спальні й причиняючи за собою двері.

Це тоскне існування триває вже мало не рік. Усе почалося в осінню темряву. Аж от уже скоро Великдень, на який вони завжди їздили до батьків. До його чи до її. Батьки ще нібито нічого не знають. Вона односкладово відповідає по телефону, мовляв, багато роботи. А він час від часу сором’язливо робить їй якісь неадекватні пропозиції:

— Однокімнатна в центрі коштує більше, ніж вся наша нерухомість, — він тепер послуговується цим терміном з лексикону брокерів, — але, може ти б погодилась на добру однокімнатну, але не в Києві?

Він називає населений пункт, годину їзди електричкою від Києва. Вона мовчить у відповідь, він теж мовчить, а потім виходить з кухні, бо цього разу розмова відбувалася в кухні, і йде до прокуреної вітальні, і терпляче чекає, поки вона приготує вечерю і з’їсть її й піде до спальні, а вже потім виходить до кухні по чай і бутерброди.

Так, за ціну, яку дають за двокімнатну на масиві, хай навіть неподалік від метро, дві однокімнатні не купити. І взагалі, сьогодні ціни на нерухомість у Києві такі, що за вартість двокімнатної, такої, як в них, не вистачить купити в їхньому місті два будь-яких житла. Подруги й колеги на роботі вже неодноразово делікатно натякали їй, що тепер це неможливо, якщо не доплачувати за нові помешкання. А доплачувати треба такі гроші, яких ні в неї, ні в нього нема. То ще за старої влади, коли нова розлучалася зі своїм колишнім, за двокімнатну можна було виміняти однокімнатну й кімнату в комуналці. До речі, за законами внутрішньокиївського простору знайшлася й спільна знайома, яка знала колишнього чоловіка нової, який за нової влади примудрився викупити всі кімнати в тій комуналці, куди потрапив після роз’їзду, і тепер живе сам у трикімнатній в центрі. Щоправда, чим займається колишній чоловік нової, на чому заробив гроші на такі купівлі, вона не знала.

Її чоловік все-таки не такий. І він не здається й шукає варіант купівлі-продажу, який влаштував би усіх. Але нічого не знаходить. І знову робить їй несерйозні пропозиції на зразок хати в селі, куди автобус з Києва ходить аж тричі на добу. Зрештою, мріяли вони колись про будиночок із садочком! Справді, мріяли. Такий, як в її батьків.

Її батьки вже все знають. Мати три години кричала їй в трубку з телефонної станції, який він негідник і що батько приїде і вб’є його.

— Бодай квартиру залишив би, якщо знайшов собі нову. Життя розбив, то залишив би хату!

— Ми ж з ним разом будували цю хату, — відповідала вона.

— Але ж то він від тебе йде, а не ти від нього! — кричала мати.

А потім свекруха, яка теж вже мала якусь, бодай і неповну, інформацію, приїхала без попередження ввечері в післяробочий час, коли його ще не було вдома. Вона її завела до прокуреної вітальні із не праною від осені постільною білизною. Свекруха, яка добре знала, якою вона завжди була охайною господарочкою, влаштувала бешкет, про який, певне мріяла від першого дня їхнього одруження, але ніяк не могла знайти, до чого причепитися, але от, нарешті, знайшла.

— Від такої нечупари чоловік має одного дня піти! Чого ти хотіла? Щоб він сидів біля тебе, яка тримає в такому стані житло й постіль?

— Він пішов від мене! Мало не весь час проводить в іншої жінки! Хай вона й пере йому шкарпетки й білизну!

— Тому й пішов!

Цей діалог тривав кілька вечірніх годин, поки він не прийшов і не забрав матір, очевидно, з метою відпровадити її додому будь-яким транспортом. Отож, це йому вдалося, бо свекруха відтоді в них не з’являлась. А вона вперше люто зачинила вхідні двері так, щоб він не зміг зайти в хату. Він того вечора й не намагався.

І от вже липень. Цвіт давно облетів, плоди іще не дозріли. Вона купила біля метро якихось жахливо кислих яблук, яких не змогла їсти. В саду її батьків були гарні яблука, але вони будуть лише в серпні. А в його батьків саду й дому нема, така сама квартира, яка от в них, тільки вікнами на схід. А в них на захід. І останні літні промені завжди лежать на стінах їхніх кімнат і кухні. Вони почепили маленьке свічадо на стіні навпроти великого вікна у вітальні, щоб воно створювало сонячних зайчиків.

Вона зайшла до вітальні, щоб глянути, чи не розбив і чи не зняв він того свічада неправильних обрисів? Ні, от воно висить. А під ним розкладений розстелений диван із тими самими