Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

простирадлами, які він постелив собі, коли вона нібито підслуховувала його розмову з новою.

Вона у відчаї упала на ту постіль, і їй здалося, що великі води зашуміли в неї над головою й зімкнулися десь там, у височині. То було брудне самотнє ложе, на якому ніколи не кохалися, він ходив за тим на іншу койку, але там жив його запах, такий гіркий і солодкий, частина якого є на ній і буде, поки вона житиме, чого не змиє жоден душ із жодним найпахучішим милом. Вона занурилася обличчям в його подушку й застогнала. Їй стало так тяжко, так боляче, ніби від неї справді відтинають частину її, ніби ампутують ліву руку, так, саме ліву руку, якою вона обнімала його, коли клала обличчя йому на груди. Ампутують з анестезією, яка діє, але дуже погано.

Протягом їхньої кризи їй бувало по-різному. Іноді їй здавалося, що, може, воно й на краще. Згадувала їхні сварки, наприклад, на релігійному ґрунті. Він став ревним греко-католиком, завжди сміявся з її небажання ходити до церкви, куди за нової влади ходити стало модно. А вона згадувала, яким ревним комсомольським ватажком він був у студентські роки, завзятішим, ніж вимагала данина старій владі. Вона б і не згадувала того, якби не його наїзди на її небажання мінятися: «як не вірила, так і не вірю». Іноді вона вже малювала собі в уяві свою однокімнатну квартиру вікнами на схід, і думала: «скоріше б!» Їй хотілося туди, у той світлий самотній світ. І вона там зробить все по-своєму. Бо ж в оформленні цієї їхньої двокімнатної вона багато на що погодилася, винятково, щоб не сваритися з ним. Ні колір кахлю в кухні, ні штори в спальні їй ніколи не подобались, але вона погодилась.

Але іноді приходили такі години, як оця, і вона думала: «...двадцять років життя! І все пішло в небуття! Навіщо все це було потрібно? Щоб отак лежати в стані неймовірного провалля й думати, чи не вкоротити собі віку? А може, прямо тут, в цій хаті! Щоб він її так і не продав! Бо хто ж купить квартиру, в якій вкоротили собі віку? Але ж ні, навіщо тоді йому її продавати? Тоді все піде йому! Ні, накладати на себе руки я не буду! Хай краще він десь потрапить під трамвай! Тоді мені лишиться вся ця хата!» Але й тоді не буде їй щастя!

Напади гніву минали, поступаючись тяжким нападам відчаю. Від сонячного сплетіння лихо піднімалося до провалля між грудьми, якого торкався кулон у вигляді ключа, що його він подарував їй на десятиріччя весілля, і піднімалося аж до горла, і душило її. Лихо вбивало її своєю ординарністю. От її подруга мала чоловіка в стані неймовірного відчаю, в який потрапив, коли в його науково-дослідному інституті остаточно закрили тему, якою той займався кілька років, яку вибив за старої влади. І дружина, щоб зарадити чоловікові, чиєї депресії не могла зносити, почала розбиратися, що то за тема, хоча то був зовсім не її фах. В цьому була якась дуже неординарна форма відданості справам чоловіка. А в неї так все банально: кинув чоловік, знайшов іншу, а вона не може знайти собі ні іншого чоловіка, ні інших смислів. І вона почала судом­но тертися головою об його подушку, і розкинула руки по прокуреному простирадлі, і стогне, і кричить, наче їй справді роблять операцію з поганим наркозом.

Цього разу він підступно увійшов, а вона його не помітила. Ось він стоїть на порозі вітальні й дивиться, як вона вовтузиться в його койці. Вона завмерла, а він так і стоїть при вході, а в неї немає сил підвестися.

— І що ти запропонуєш мені цього разу? — нарешті вимовила вона, сідаючи на дивані, зігнувши ноги поперед себе. — Хату в місті твоїх батьків?

— Я нічого не зобов’язаний тобі пропонувати.

— Ти хочеш вигнати мене на вулицю? То це в тебе не вийде.

— Вийде. Але й сам тоді маю піти. В нас нема неповнолітніх дітей, яких не можна лишити без житла. Якщо ділити наше майно в судовому порядку, то ми маємо продавати нашу нерухомість і ділити навпіл гроші. А що кожен з нас купить на ті гроші — то вже його справа.

— То вперед! Продавай! Діли!

— Вона не хоче такого.

Вона не хоче його без житла. Так, якщо приплюсувати його половину від вартості цієї хати до вартості її однокімнатної, можна було б купити двокімнатну. Кращу, ніж ця. Двосторонню. Таку, в якої кімнати виходять на різні сторони світу. Одна, скажімо, на захід, а інша на схід. Або одна на південь, а інша на північ. Але вона так не хоче. Хоче залишити свою своєму сину, а щоб її новий чоловік був з квартирою. Бодай з однокімнатною.

— А в її колишнього трикімнатна в центрі, до речі.

— А звідки ти знаєш? Так, вона розповідала. Вона нещодавно була в нього. Сподівалася, що він щось виділить їхньому синові.

— А ти був у моїх батьків.

— Так, був. Сподівався, що вони зможуть додати тобі вартості однокімнатної. І у своїх був. От привіз від них акваріум. Не помітила? На балконі.

Він хутко підхопив її під коліна, переніс її на крісло з дивану. Так само хутко зірвав з дивану напівзотлілу постільну білизну, поніс її до ванни, де зашуміла вода.

— А ти знаєш, — закричала вона, перекрикуючи воду, — віднеси ці ганчірки на сміття.

— Що ти кажеш? Я не чув через воду, — питає він, повертаючись до вітальні й починає складати диван.

— А де ти збираєшся спати цієї ночі?

— В тебе, якщо пустиш, — відповів він.

Вона так і сидить у кріслі, зігнувши ноги поперед себе, поклавши голову на коліна. А він рішуче вимітає звідусіль недопалки, набрався великий целофановий пакет. Знімає килимки з підлоги й виносить їх на балкон. А з балкона виносить великий запакований паралелепіпед. Це і є акваріум з дому його батьків, в якому кілька років тому померли всі рибки. Можливо, зараз їм пощастить відновити підводне царство у цих скляних стінах. І акваріумні риби, як колись, пригортатимуться одна до одної із млосним дрожем, і від того у світі ставатиме бодай на йоту більше миру.

Скільки різних варіантів завершення їхньої кризи уявляла вона собі. Іноді приходило таке відчуття, як нещодавно: вона цього не переживе. Не винесе, помре, бо її задушить нестерпний клубок, який піднявся від