Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

горить, уже горить, — сумовито сказав Намісник. — Домівка його духу обсипається.

Потому м’яко підійшов до Піпіна й опустив до нього очі.

— Прощавай! — мовив. — Прощай, Переґріне, сину Паладіна! Короткою була твоя служба, і вона вже добігає кінця. Я звільняю тебе від твоїх обов’язків на той час, який у тебе залишився. Іди ж і помри так, як уважатимеш за належне для себе. І поруч із тим, хто тобі близький, хоча би й із тим другом, чия нерозважливість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг, а тоді йди. Прощавай!

— Я не прощатимуся, мій пане, — сказав Піпін, ставши навколішки.

А тоді в ньому раптом знову прокинувся гобіт, і він підвівся, і подивився просто в очі старому.

— Я піду, бо і справді дуже хочу побачити Ґандальфа. Та він не дурень, і я не думатиму про смерть, доки він не втратить надію на життя. Проте від свого слова та від служби вам я не звільнюся, доки ви живі. І якщо вороги дістануться-таки до Цитаделі, то я сподіваюся бути тут і стояти поруч із вами, щоби довести, що гідний тієї зброї, яку ви мені подарували.

— Чини, як знаєш, пане півмірку, — відповів Денетор. — Моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг!

І він знову повернувся до Фарамира.

Піпін залишив його, гукнув слуг, і ті прийшли: шестеро чоловіків із челяді, дужих і вродливих; однак і вони здригнулися, коли їх покликали. Та Денетор спокійним голосом наказав їм накрити Фарамира теплими ковдрами й забрати його. Слуги так і вчинили, підняли ноші й понесли їх геть із покою. Ступали повільно, щоби якомога менше тривожити змученого лихоманкою воїна, і Денетор, уже спираючись на костур, ішов за ними; останнім крокував Піпін.

Вони вийшли з Білої Вежі, ніби поховальний кортеж, у темряву, де навислу над світом хмару освітлювали зісподу темно-червоні спалахи. Безшумно пройшли через велике подвір’я і, за Денеторовим наказом, зупинилися біля Зачахлого Дерева.

Усюди було тихо, тільки з Міста внизу долинав відголос війни, і чути було, як вода сумно крапає з мертвих гілок у темне плесо. Потому кортеж минув браму Цитаделі, де вартові з подивом і зі страхом проводжали його поглядами. Звернувши на захід, Денетор зі слугами та з гобітом невдовзі дістався до дверей у задній стіні шостого кола. Ті двері називалися Фен-Голлен, бо завжди були зачинені, й тільки Володар Міста міг скористатися тим шляхом у час похорону. Або ж ті, хто мав на собі знак могили й доглядав за оселями мертвих. За дверима була звивиста дорога, що, раз у раз петляючи, спускалася до вузького клаптика землі під тінню прямовисних скель Міндоллуїну, де розташувались усипальниці мертвих королів і їхніх намісників.

У маленькій хатині біля шляху сидів воротар, котрий зі страхом в очах і з ліхтарем у руці вийшов назустріч кортежу. За наказом Володаря, відімкнув двері, й вони безшумно відчинились, а прибулі ввійшли досередини, взявши з воротаревих рук ліхтар. Довкола було темно, дорога збігала додолу між стародавніми мурами та багатоколонними балюстрадами, що їх хистке ліхтарне світло вихоплювало з пітьми. Повільна хода кортежу відлунювала — вниз, униз, униз, — доки вони спустилися до Мовчазної Вулиці, Рат-Дінен, поміж темних бань і порожніх залів та статуй давно померлих людей. Слуги ввійшли до Усипальниці Намісників і опустили свою ношу.

Тоді Піпін, занепокоєно роззираючись навкруги, побачив, що він потрапив до широкого склепінчастого покою, огорненого саваном великих тіней, які маленький ліхтарик відкидав на прикрашені тканинами стіни. Він ледве розгледів багато рядів вирізаних із мармуру столів, на кожному з яких лежала подоба сплячого зі складеними руками та з головою, що покоїлася на камінній подушці. Один стіл стояв зовсім поруч, широкий і порожній. На нього слуги, за Денеторовим знаком, поклали Фарамира пліч-о-пліч із батьком і накрили їх єдиним покривалом, а тоді стали, схиливши голови, ніби плакальники при смертному одрі. Потому Денетор подав кволий голос:

— Отут ми чекатимемо. Та не посилайте по бальзамувальників. Натомість принесіть деревини, що швидко горітиме, і розкладіть її круг нас та під нами й полийте олією. А коли я накажу — киньте смолоскип. Виконуйте наказ і не озивайтесь уже до мене. Прощавайте!

— З вашого дозволу, володарю! — пробелькотів Піпін і з жахом кинувся навтьоки з цієї оселі смерті. «Бідолашний Фарамир! — думав він. — Я мушу знайти Ґандальфа. Бідолашний Фарамир! Здається, йому потрібні радше ліки, ніж сльози. Ох, де ж мені знайти Ґандальфа? Гадаю, там, де найбільша колотнеча... Та він ледве чи матиме зайву хвилину для воїна при смерті й для старого шаленця».

У дверях гобіт звернувся до одного зі слуг, котрий залишився тут на варті:

— Ваш господар не при своєму розумі. Тому не кваптеся! Не приносьте до усипальниці вогню, доки Фарамир живий! Не робіть нічого до Ґандальфового приходу!

— А хто править Мінас-Тірітом? — відповів слуга.

— Володар Денетор чи Сірий Мандрівник?

— Сірий Мандрівник або ніхто — тепер це, певно, саме так, — сказав Піпін і помчав назад, звивистим шляхом угору, так швидко, як тільки могли нести його ноги, повз приголомшеного воротаря, крізь двері й далі, доки дістався майже до самої брами Цитаделі.

Вартові привітали його, коли гобіт пробігав повз них, і він упізнав голос Береґонда.

— Куди це ти квапишся, пане Переґріне? — гукнув той.

— На пошуки Мітрандіра, — відповів Піпін.

— Доручення Володаря слід виконувати негайно, і мені негоже затримувати тебе, — промовив Береґонд, — але скажи мені бодай коротко, якщо можеш: що відбувається? Куди подався мій Володар? Я щойно заступив на варту і почув, ніби він пішов до Зачинених Дверей, а перед ним слуги понесли Фарамира.

— Так, — відповів Піпін, — він на Мовчазній Byлиці.

Береґонд похилив голову, щоби приховати сльози.

— Усі казали, що Фарамир помирає, — зітхнув, — от він і помер.

— Ні, — відказав Піпін, — наразі ні. Його смерті ще можна запобігти, гадаю. Та Володар Міста, Береґонде, скорився долі раніше, ніж вороги захопили його вотчину. Він втратив розум і став небезпечним.

І Піпін коротко розповів Береґондові про дивні Денеторові слова та вчинки.

— Ти мусиш негайно знайти Ґандальфа.

— Знаю. Володар відпустив мене. Проте, Береґонде, якщо можеш, не допусти непоправного жахіття.

— Володар заборонив тим, хто носить чорно-срібне вбрання, покидати свої пости за будь-яких обставин, і тільки його власний наказ може