Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 21

Ми стоїмо занадто близько одне до одного. Впритул. Я пізно згадую, що мені варто прикритися, а ще краще сховатися за дверима душової, але я застигаю й не можу поворухнутися. Відчуваю, як щоки заливає фарбою сорому.

Ми дивимося одне на одного, не відриваючи погляду. Зіниці Давида розширюються й темніють. У них з’являється дикий блиск. Він ковзає поглядом нижче, затримується на моїх губах, потім на шиї, якою скочуються краплі вниз по тілу. Його кадик сіпається, коли він ковтає слину.

Я відчуваю на своїй шкірі його гаряче дихання. У ніздрі вдаряє чоловічий запах, від якого хочеться муркотіти. Я очікую від нього будь-якої реакції. Насамперед що він почне дорікати мені або грубити. Але те, що відбувається далі, перевершує навіть мої фантазії.

Він нахиляється до мене. Ще ближче. Проводить носом по шиї, і я забуваю як дихати.

Що відбувається?

Мені хочеться стягнути з нього рушник: єдину перешкоду, яка розділяє нас і не дає остаточно втратити голову.

Раптом стає оглушливо тихо, немов усе в одну мить припиняє існувати, крім нас двох. Я роблю рваний вдих та відчуваю, як всім тілом розходяться сироти. Якщо зараз хтось увійде сюди, я навіть не помічу цього.

Серце калатає швидко-швидко. Тук-пауза-тук. Тук-пауза-тук. Я дихаю рвучко, давлюся повітрям, задихаюся. Гаряче дихання Давида торкається мого вуха, його зуби легко прикушують мочку мого вуха. Він ще не торкався мене руками, але я вже плавлюся. Мене веде від одного його погляду, запаху. Лише від однієї його реакції на мене.

Я встигаю лише зробити рвучкий вдих, після чого опиняюся притиснутою до стіни. Губи Давида раптово накривають мої, і я не вірю, що це відбувається. Його губи жорсткі, змушують підкоритися. Щетина шкрябає підборіддя, загострюючи всі відчуття.

У першу мить я гублюся, потім усе ж розтуляю губи, дозволяючи язику Давида увірватися всередину мого рота. Його смак п’янкий. Нотки гіркого тютюну, алкоголю та його самого. Мій погляд затуманений, і я мало що можу роздивитися навколо. Заплющую очі, повністю віддаючись відчуттям.

З мого горла виривається гучний стогін, мої руки вирушають досліджувати чоловіче тіло. Не стримавшись, шкрябаю його спину нігтями.

Я хочу, щоб це сталося зараз. У мене майже немає досвіду.

Мені подобається доторкатися до нього, подобається розуміти, що він бажає мене. Інакше що він тут робить?

Давид розриває поцілунок, бере мене руками під сідниці, підіймає над підлогою, притискає до стіни, фіксує. Я тремчу всім тілом. Чіпляючись за його плечі, скиглю від нетерпіння.

Секунда. Дві. Три.

Але нічого не відбувається.

Я розкриваю повіки й натикаюся на палкий погляд чоловіка. Він важко дихає, його м’язи напружені, вени на обличчі та шиї роздуті.

— Чому ти зупинився? — з подивом питаю я. Мій голос глухий, майже не слухається мене.

Замість відповіді Давид опускає мене на підлогу, але не відходить. Він немов різко протверезів. Мені ж стає страшно, тому що дурман минув і накотила реальність.

Я опиняюся затиснутою між ним та стіною. Він упирається чолом у дерев’яні бруси поряд із моєю головою. Напружений до межі. Я не розумію, що відбувається.

Леонов відхиляється від мене, мовчки підіймає з підлоги рушник і кидає його мені. Я ловлю його на автоматі. Чому зупинився?

Він стискає й розтискає кулаки. Я підстрибую на місці, коли він з усієї сили врізається кулаком у стіну.

— Зараза, — шипить він, тяжко дихаючи.

Потім знову повертається до мене. Обводить мене пильним поглядом. З ніг до голови. Я щулюся під такою його пильною увагою. Зараз в очах Давида немає бажання. Лише злість. Але через що? Адже я не вішалася йому на шию, він сам почав!

— Прикрийся, — гарчить він, перетинає передбанник і зникає за дверима, які ведуть у душову. А я так і стою з його рушником у руках, не розуміючи, що це зараз таке відбулося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍