Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Ностромо. Приморське сказання

Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 145
Перейти на сторінку:
казав так:

— То була історична подія — історична, сер! І той мій підручний, Ностромо, ви ж знаєте, був до цього причетний. Достеменно творив історію, сер.

Але сталося так, що цей випадок, який зробив Ностромо честь, безпосередньо призвів до іншого випадку, який годі було класифікувати як «історичну подію» чи «помилку», згідно з термінологією капітана Мітчелла. Він дібрав інше слово.

— Сер, — не раз казав він згодом, — то була не помилка. То була рокованість. Просто нещасний випадок, та й годі, сер. І той мій бідолашний підручний був до цього причетний — безпосередньо причетний! Достоту рокованість, — і, як на мене, відтоді Ностромо став уже геть іншою людиною.

II

Ісабели

Розділ I

За щасливих і нещасливих поворотів мінливої долі в тих колотнечах, які дон Хосе схарактеризував фразою «честь нації висить на волосинці», Ґулдова концесія, «Держава в державі», й далі функціонувала: квадратна гора далі вивергала багатства своїх надр, які сунулись дерев’яними спадами до батарей невпинних товкачів; ніч-у-ніч над безмежною непроглядною темрявою Кампо мерехтіли вогні Сан-Томе; кожні три місяці прямував до моря срібний ескорт — от наче ні війна, ні її наслідки не мали жодного впливу на колишню Західну Державу, відгороджену високим бар’єром Кордильєрів. Усі битви відбувались по той бік могутнього муру із зубчастих шпилів, над якими панував білий купол Іґероти і який ще не протаранила залізниця, адже була прокладена лише перша її ділянка — легка ділянка через Кампо від Сулако до долини Ів’є, аж до підніжжя перевалу. Так само ще не перетнула гір і телеграфна лінія: її стовпи, мов стрункі маяки на рівнині, заглибились у лісистий схил передгір’я, глибоко прорізаний залізничною колією, — і враз телеграфні дроти обривались у будівельному таборі, на білому столі з соснових дощок, де був встановлений апарат Морзе, у видовженій дощаній хатині з жолобчастим залізним дахом у тіні велетенських кедрів — помешканні інженерів, відповідальних за передню ділянку.

У порту також було завізно: прибували будівельні матеріали для залізниці, переміщувалися вздовж берега війська. Для флоту ОПСК знайшлося чимало роботи. Костаґуана не мала власного флоту, і, якщо не рахувати кількох катерів берегової охорони, їй належали лише два старі торгові пароплави, використовувані як транспортні.

Капітан Мітчелл почувався дедалі більше зануреним у вир історичних подій і якось пополудні знайшов час, десь годину, аби навідатись до вітальні «каси» Ґулдів, де в дивному невіданні про реальні сили, задіяні навколо нього, зізнався, що радий нагоді бодай на часинку скинути з себе тягар справ. Сам не знає, мовляв, що б він робив без свого безцінного Ностромо. Як звірився він пані Ґулд — ота клята костаґуанська політика звалила на нього більше роботи, ніж він сподівався.

Коли над урядом Ріб’єри нависла небезпека, дон Хосе Авельянос виявив на службі йому такі організаційні здібності та красномовство, що їх відлуння докотилось навіть до Європи. Адже після нової позики уряду Ріб’єри Європа почала цікавитись Костаґуаною. «Сала» Провінційної асамблеї (у будівлі Муніципальної адміністрації Сулако) з портретами Визволителів на стінах та стародавнім прапором Кортеса, що зберігався у вітрині над кріслом президента, чула всі ці промови: і одну з перших, у якій пристрасно декларувалося, що «мілітаризм — наш ворог», і оту славетну про «висіння на волосинці», виголошену з нагоди голосування за те, щоб кинути другий суданський полк на захист уряду реформаторів, а коли всі провінції знову вивісили свої колишні прапори (заборонені за часів Ґусмана Бенто), пролунали інші видатні виступи, в яких дон Хосе привітав ці давні знамена війни за Незалежність, знову розгорнуті в ім’я нових Ідеалів. Стара ідея федералізму не знати де й поділася. Зі свого боку, він і сам не хотів відроджувати старі політичні доктрини. Вони виявились недовговічними. Вони померли. А от доктрина політичної справедливості — безсмертна. Другий сулакський полк, якому дон Хосе вручив давній прапор провінції, мав показати свою доблесть у боротьбі за порядок, мир, прогрес, за утвердження національної самоповаги, без якої, енергійно проголошував він, «ми — посміховище і притча во язицех у світі сильних».

Дон Хосе Авельянос любив свою країну. Він служив їй протягом своєї дипломатичної кар’єри, не шкодуючи власних коштів, а пізніша історія його ув’язнення та варварського поводження з ним за часів Ґусмана Бенто була добре відома його слухачам. Ще диво, що він не став жертвою жорстоких страт без суду і слідства, які ознаменували період тієї тиранії, адже Ґусман правив країною з похмурою недоумкуватістю політичного фанатика. Верховна влада зробилась у його тупих мізках об’єктом дивного поклоніння, ніби якимось жорстоким божеством. Вона втілювалась у ньому самому, а супротивники, федералісти, були для нього найбільшими грішниками, які викликали ненависть, відразу і страх, немов єретики в очах затятого інквізитора. Роками він тягав по всій країні в ар’єргарді Пасифікаційної армії загін в’язнів — тих запеклих злочинців, які вважали своїм найбільшим нещастям те, що вони не були страчені без суду і слідства. То був дедалі менший числом гурт майже голих скелетів, закутих у кайдани, вкритих брудом, завошивлених, зі свіжими ранами, всі — люди освічені, колись високопоставлені, заможні, що навчились тепер битися між собою за рештки гнилої яловичини, яку жбурляли їм солдати, чи жалібно випрохувати в негра-кухаря ковток мулистої води. Здавалося, що дон Хосе Авельянос, брязкаючи ланцюгами в гурті інших в’язнів, існував лише для того, щоб довести, як довго людське тіло може витримувати голод, біль, приниження і жорстокі тортури, поки в ньому не згасне остання іскра життя. Часом у якійсь хижі з жердин та гілля поспіхом зібрана комісія у складі офіцерів, яких зробив безжальними страх за власне життя, влаштовувала їм допити, супроводжувані певними примітивними методами тортур. Бувало, одного-двох щасливчиків з того гурту в’язнів-примар, які ледве тримались на ногах, заводили в чагарники, і там їх розстрілювали вишикувані в шеренгу солдати. І завжди з ними йшов військовий капелан — неголений брудний чолов’яга з шаблею при боці та в лейтенантському мундирі з крихітним хрестиком, вишитим білими бавовняними нитками зліва на грудях, з цигаркою в куточку рота та дерев’яним ослінчиком у руці, — аби вúслухати сповідь і дати розгрішення: адже Громадянинові і Спасителеві Вітчизни (так офіційно іменувався у петиціях Ґусман Бенто) не були чужі прояви поміркованого милосердя. Чулися безладні звуки стрільби й насамкінець іноді — ще один остаточний постріл, над зеленими чагарниками підіймалася блакитнувата хмарка диму, і Пасифікаційна армія далі сунула савáнами та лісами, перетинала річки, вдиралась до глухих pueblos, спустошувала haciendas паскудних аристократів, в

1 ... 34 35 36 ... 145
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностромо. Приморське сказання"