Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 27

Крейг прийшов до тями досить таки швидко, але ми вже встигли добряче віддалитися від маєтку. Розалія знову тихесенько посопувала у кареті, під пильні погляди старшого брата по сторонах, а Ейнар заглибився у власні думки. І можливо навіть у цей час продивлявся можливі ходи майбутнього. Ніколи не можна було здогадатися, що відбувається в його голові насправді.

Я ж спостерігала за Дарісом, що їхав поруч верхи на своєму породистому Соколі, не відводячи від нього погляду ані на мить. Ще кілька годин тому він розповів мені те, про що знали лише одиниці, а я не могла повірити, як така звичайна на вигляд та за характером людина може бути королем. Звісно, було в його погляді щось таке…величне, але воно настільки швидко поступалося простодушності й щирості, що не встигалося зафіксуватися оточуючими.

Здається, лише раз на думку мені сяйнула така здогадка, коли Філіп мало не звернувся до мене: «Ваша величність». Але тоді її так швидко витіснило все інше, що дивлячись збоку навіть дивуєшся цьому.

І зараз, сидячи в цій просторій кареті, я розуміла, як ніколи, що все змінюється. Тепер я не можу бути тією легковажною Даяною Менджіль і справа навіть не в тому, що тепер моя скромна особина належить до числа Мортеїв. Часи змінюються, а разом із ними і все навколо мене. А що я? Якщо відмовилася від легковажності, то невже ви подумали, що все, моя скромна особина не менш скромно складе лапки і сидітиме собі у високій башті, намагаючись нічого не робити? Е ні. Такого ніколи не буде. Якщо вже до мого дому прийшли кейнторіанці та вдесятеро наважилися позмагатися з однісінькою магічкою в бою, то я буду всюди і не важливо, чи наражитимуся на небезпеку. Вони ще пошкодують, що переоцінили власні здібності. Ха. Ну справді? Вони й проти мене? Насмішили. А у мене ж ще поруч є коханий Даріс і могутня підтримка родини. Ну серйозно? Як думаєте, перемога буде на чиєму боці?

– З завтрашнього дня вже точно розпочинаємо підготовку,– тихо промовив Крейг, порушуючи тишу, яку розбивав лише дзвінкий стукіт копит та ледь чутний та майже неможливий приглушений скрип.

– Всі ми будемо там. Так буде надійніше та й нам з Розалією час підвищити свої бойові навички також,– Ейнар приєднався до розмови так, наче щойно й не витав на межі реальності й майбуття.

Все виглядало… епічно чи що, навіть здалося, от зараз Розалія візьме прокинеться й скаже щось в тому ж дусі, але…сестричка досі спала міцним непробудним сном як у старі добрі часи. І я була страшенно рада, що вона нарешті змогла заспокоїтися й відпустити все. Не зовсім вчасно звісно, але поки всі ми разом, ніхто й ніколи не постраждає.

Я знову поглянула на Даріса й відчула той самий поділ емоцій, який по-справжньому відчуваєш після весілля. Разом зі змішаними почуттями гордості за те, що він тепер представляє своє королівство, чоловіченько ще й вразив у самісіньке серце гіркою тугою та нестерпним болем. І я цілком розумію його, втратити брата ой як не просто. Особливо, якщо дізнаєшся, що замах на нього стався саме через подорож на твоє весілля, яке він міг з легкістю пропустити, але не став.

– Тримайся, коханий. Я завжди буду поруч,– подумала я, але Даріс немов почув. Він поволі повернувся до мене й слабко всміхнувся, приклавши одну руку до грудей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍