Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 28

– Ваша величносте, ходімо за мною,– протяжно промовив мій улюблений дворецький Філіп та повів мене коридорами замку.

Найвідданіший порадник Даріса й охоронець його спокою приїхав одразу після нас та кинувся до виконання власних обов’язків. Але я, хоч знала його не так вже й добре, бачила весь той відчай і сум від скорботи в очах, поставі та навіть у ході. Знала, що для нього смертельне поранення короля також стало абсолютною несподіванкою, як і те, що зараз Філіп воліє залишитися наодинці зі своїми емоціями, але він продовжує все одно бути тут, поруч зі мною, надійно виконувати власні обов’язки.

Напевне на його місці я б здалася. Але те, що відчував Даріс було в рази гірше, а він тримався й…підбадьорливо всміхався мені. Коханий не хотів, щоб я розклеювалася, а сам готувався вивішувати скорботні прапори на високих стінах замку. Напевне я ніколи не зустріну людини, сильнішої за нього.

Хотілося всім силами підняти настрій кожному в замку, бо замість кольорів веселки тут панувала суцільна похмурість. Навіть здавалося, що я можу це зробити. Я ж бо Даяна Менджіль – та, хто виплутується з будь-якої ситуації, якою б складною вона не була. А це правило, до вашого відома, поширюється на родину, частинкою якої став і король. Тож і настав мій час діяти.

Філіп спинився прямо перед високими різьбленими дверима, біля яких зібралося з десяток кращих охоронців. Це були вони – заповітна точка, яку мені вперше доведеться перетнути. Ніколи не думала, що знайомство з родиною Даріса пройде саме так, за подібних обставин, але нічого не поробиш – у нього був лише брат і ця зустріч можлива лише ось так. Проте вона таки була, не зважаючи ні на що.

Філіп кивнув і один з охоронців відчинив різьблені двері переді мною. Я пройшла досередини, поволі ступаючи та не наважуючись підняти власного погляду, поглянути на ту єдину людину, що мала право величати себе родичем мого чоловіка.

– Чому ж так несміливо? Он на весіллі аж пурхала від щастя, що я приїхав, а тут? Не бійся, ти ж частинка нащої родини, а Мортеї ходять з гордо піднятою головою попри все. Я чув, що й Менджілі також. Давай,– почулася хрипота, в якій проступали нотки веселощів.

І тут я розслабилася та посміхнулася, дивлячись прямо на правителя. І в цій посмішці не було ні жалю до нього, ні печалі, ні ненависті до себе за те, що в цьому частково була моя вина. Лише щира радість від знайомства, яку посилювали такі приємні спогади.

– Так набагато краще,– посміхнувся куточками губ правитель.– Так приємно тебе бачити, Даяно. Я знав, що ти дещо інша, проте чесно кажучи, доки не побачив тебе зблизька, не вірив цьому. Даріс мені вже нічого не розповідає, жаліє, але може поділишся ти? Як там у вас справи з цим ритуалом? Знайшли щось?

– Коли я була маленькою, то знала лише про одне – що древній ритуал Евафоренія рано чи пізно наздожене мене,– раптом заспівала я, не в змозі говорити нормально. Оце так сюрприз. Оце так знайомство з родиною чоловіка. Знайшла коли поспівати, нічого не скажеш. Та й якби ж то в мене ще й голос гарний чи хоча б нормальний був, але ж ні. Мені всі з дитинства казали, що співаю справді паршиво.

Дарісовий брат лише лукаво посміхався, час від часу торкаючись живота та кривлячись від болю. Розуміла, що йому боляче усміхатися, але нічого не могла подіяти з власними співами.

– Невже це ваше заклинання, королю? А ще ж з двадцять років тому говорили, що його заборонять!– а я співаю все краще й краще. Навіть у місцевому поганенькому пабі можна було б виступити. А мені розповідали, що нічого путнього з цього не вийде. Он як за кілька речень розспівалася, то що буде далі?

– Моя вина,– розвів руками король,стримуючись з усіх сил від реготу.

– Ех, оці ваші чари. Краще б використали їх на особисті ритуали. Чом вам не прикликати магію Мортеїв? Я чула вона зцілює навіть найслабших королів.

– І що воно таке? Уперше чую.

– Я також анічогісінько не знала про це. Дурнуватий дар знову обдурює мене.

– А такі припущення раніше справджувалися?

– Наскільки пам’ятаю, це так. І хоч я дуже скромна, але визнаю – у всьому мастак.

Король нахмурився, а прямо над ним почали пропливати різноманітні картинки. Це було так само, як тоді, коли Даріс приплівся п’яним в нашу кімнату. Тоді його ментальний блок геть ослаб, а це означає, що й в короля сил зараз практично немає. Та що ж це зі мною? Уже й думки практично римую.

Картинки змінювали одна одну й неначе відображали день за днем одне й те ж приміщення. Сотні, а то й тисячі книг видавали бібліотеку, але я розуміла, що потрібно щось шукати, якусь особливу тта незвичну річ, яку б ніколи не тримали в подібних кімнатах.

Спершу в очі не кидалося нічого, але коли картинки ще більше заглибилися у минуле короля, над п’ятим стелажем на відстані одного метра й з правого боку замиготіла колба з брунатною рідиною. Вона з’явилася буквально на секунду й так само швидко зникла, проте я розуміла, що це та річ, що мені потрібна.

– Я знаю, що це. Ми вас врятуємо,– посміхнулася я королю, але той вже був немов у комі.

До кімнати почали вбігати лікарі, викликані спеціальними імпульсами, що давали знати про стан Дарісового брата. Мене викинули з приміщення перш ніж я встигла хоча б щось зробити, проте тепер я розуміла, що точно маю розшукати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍