Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Побиті собаки

Стеценко зробив паузу в роботі, купив фруктів та соку і зайшов до напарника у лікарняну палату.

Соболя встигли прооперувати. Він швидко оклигав і за добу вже просився виписуватися, однак з поламаними ребрами жодин лікар не наважився би підписати йому виписку. Отримані удари у бійці виявилися набагато важчими, ніж могло здатися спочатку. Соболь вибув.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе коні потоптали, — усміхнувся Стеценко.

— Себе давно у дзеркалі бачив? — відповів засмучений Соболь.

— Ти правий. Ми з тобою обидва на деякий час втратили презентабельність.

— Не говори при мені таких слів!

Стеценко підсунув крісло і сів поруч з ліжком. Він дістав з пакета фрукти та дві упаковки соку і поклав на столик. Після того витягнув ще дві металеві кружки й почав наливати у них холодного нектару.

— Ти смієшся? — подивився на нього Соболь. — Я нині бачити цей сок не можу, а ти ще кілька літер притягнув. Мене вже відвідували хлопці з дільниці.

— Ти спочатку випий, а тоді скаржся, — порадив Стеценко.

Соболь несміливо потягнув з кружки, тоді опустив її, поглянув на напарника і вишкірився задоволеною посмішкою. Він одразу впізнав смак улюбленого вина, про яке майор знав ще з моменту їхньої першої зустрічі.

— Дякую! — похвалив друга Соболь. — Ти полегшив душевні муки.

— Уже читав статтю про нашу роботу? — запитав Стеценко.

— Хлопці щось таке розказували, але не принесли жодного екземпляра.

— Пожаліли тебе. Боялися, щоб не написав рапорт.

— Там справді так нас рознесли?

— Порвали, як мавпа газету!

— Ти мене точно не пожалів би! — сказав Соболь.

Стеценко кивнув і витягнув з пакета газету, яку приніс для напарника.

— Навіть друковані екземпляри маєш, – не здивувався Соболь.

— Прочитати тобі? — запитав Стеценко.

— Ребра мені вже поламали, тому можеш зламати ще й психіку.

— Стаття називається «Побиті собаки»…

— Це точно про нас… - відповів Соболь і засміявся.

Стеценко розгорнув газету на другій сторінці, приготувавшись читати.

— Тільки на другій сторінці? — зіронізував Соболь.

— На першій історія, як якийсь російський репер провалився під сцену, а фанера не припиняла звучати. Газета публікує різні новини, у тому числі про розвиток культури та спорту, або оповідання різних авторів сучасної літератури…

— Репер упав під сцену і випередив увагою серійного вбивцю.

Стеценко подивився на друга з легкою іронією в очах.

— Так навіть краще. Паніки нам вистачає і без цієї статті.

Він розгорнув газету та почав читати основний текст.

Громадяни, вкотре переповім Вам про нові успіхи нашої поліції. Якби не останній випадок у Києві, ми би навіть не здогадалися про існування одного дуже цікавого підрозділу національної поліції, який займається розслідуванням особливо жорстоких злочинів. Очолює цей підрозділ знаменитий, завдяки не одній пожертві міністерства, майор Андрій Стеценко. Так! Той самий, який не зумів зупинити різанину у Гострому Камені, перший раз неправильно вказав на Водяного, звинувативши невинного офіцера поліції, а також спіймав у Карпатах збоченця, що страждав на імпотенцію. Про таких персонажів ми можемо цілі книги писати, оскільки вони творять стільки курйозних подій, що мимовільно просяться запитання про доцільність їхньої роботи.

Одіозний майор та його колега відзначилися на цей раз у столиці. Ними була проведена операція по затриманню вбивці письменниці Аделі Лавкруз. Її жорстоко понівечив якийсь нелюд. Його майже спіймали, якби не втручання бовдурів із спеціальної групи. З достовірних джерел нам вдалося дізнатися, що смерть письменниці стала наслідком невдалого наказу майора Стеценка. Він навмисне затримав штурм квартири, давши час вбивці знущатися далі над жертвою, наносячи їй нелюдські рани.

Коли вбивця був оточений у квартирі, одіозні «детективи» чомусь не помітили, що він сховався неподалік входу і відправили більшість колег шукати його багатоквартирним будинком. Сліпі бовдури догралися до того, що небезпечний нелюд втік від них, дорогою поранивши трьох молодих копів. Ті теж виявилися настільки підготовленими, що зуміли лише відбивати удари головами. Вбивця без особливих зусиль нейтралізував всіх трьох.

Здавалося, що більше напартачити неможливо, однак наш свідок переказав продовження операції. Стеценко з напарником загнали вбивцю на дах, де потрібно було тільки дочекатися на підкріплення. Але й там вони не змогли впоратися та подумати логічно. Давши зловмиснику затіяти бійку, два самовпевнені детективи відкрили йому шлях до втечі. Вбивця письменниці стрибнув на балкон поверхом нижче і зумів за лічений час зникнути з поля зору.

Щоб виправити помилки двох невдах, на допомогу їм відправили ще два десятки таких самих. Оточивши будівлю, столичні поліцейські почали діяти жорстко та брутально. Вони силою евакуювали весь будинок, під виглядом пожежної тривоги. Причому, реалізували цей задум з таким поспіхом, що з мешканцями будинку разом вийшов і вбивця. Йому вдалося підловити під час перевірки квартир одного з поліцейських і переодягнутися у його форму.

На спеціальну групу та цілу роту київських дармоїдів витрачаються мільйони бюджетних коштів, а результатами є троє вбитих письменників і зв’язаний голий патрульний із ганчіркою в роті. Ми платимо податки, але не можемо почуватися у безпеці. З такими захисниками – це неможливо…

Всеволод Корнієць для газети «Новини України».

— Нам капець! — потягнув вина з чашки Соболь.

— Ти влучно підсумував прочитане, — погодився Стеценко.

— Хто злив інформацію журналістам?

— Офіцер з відділу Деканозова. Його вже звільнили без відшкодування.

— Журналісти зроблять його героєм…

— Мені все одно, — відповів Стеценко. — Гімноїдів вистачає і серед наших, і серед журналістів. Потрібно роботу робити, а таких статей ще понаписують.

— Але нам таки дадуть прикурити за балкон.

— Вже дали, — поділився Стеценко. — Якщо не спіймаємо Літератора, тоді міністерство та СБУ сформують комісію, яка розгляне доцільність існування нашої групи та рентабельність її в економічному плані…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍