Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

ними далі; Джино, напевне, розноситиме чутки про неї по цілому районі, усе розповість Мікеле Соларі; яке ж то приниження – просити ласки в Бруно, і все ж іншого виходу нема, вона боялася, що її звільнять, боялася лишитися без зарплатні, яка, нехай і мізерна, але дозволяла їй жити з Енцо, не скидаючи на нього всієї відповідальності за їхнє з Дженнаро утримання.

Тоді вона згадала останню жахливу ніч. Що з нею відбувалося? Може, варто піти до лікаря? А якщо лікар знайде якусь хворобу, що їй робити з роботою і дитиною? Тільки спокійно, без нервів, слід усе якось обміркувати. І під час обідньої перерви, знемагаючи під тягарем переживань, вона вирішила піти до Бруно. Хотіла розповісти йому про той паскудний трюк з ковбаскою, про фашистів Джино і переконати його, що вона ні в чому не винна. Перед тим вона, зневажаючи себе, замкнулася в туалеті, причесала волосся і нафарбувала губи помадою. Але секретарка неприязно сказала, що Бруно немає й до кінця тижня точно не буде. Її знов охопила тривога. Дедалі більше нервуючись, вона подумала, що, може, варто попросити Пасквале, аби він не пускав студентів до воріт фабрики – вона переконувала себе, що якщо хлопці з комітету більше не прийдуть, то не прийдуть і фашисти, тоді на фабриці запанує спокій і все знову буде так, як завжди. Але як їй знайти Пелузо? Вона не знала, на якому будівництві він працює, шукати його в районі не хотілося, вона боялася випадково зустріти матір, а особливо брата, щоб між ними не дійшло до сутички. Урешті, геть виснажена, вона все обміркувала і вирішила звернутися просто до Наді. Після закінчення зміни вона побігла додому, залишила для Енцо записку, щоб він приготував вечерю, тепло вдягла Дженнаро у пальтечко і шапочку та й поїхала, пересідаючи з автобуса на автобус, на проспект Вітторіо Емануеле.

Небо було пастельної барви, без жодної хмаринки, але пізнього пополудня світло тьмяніло й бузковіло, повітря колихав сильний вітер. Вона добре пам’ятала той будинок, вхідні двері, кожну деталь, і спогад про тодішнє приниження ще більше розпалив її теперішню злість. Яким крихким було минуле, воно весь час осипалося і валилося на неї! У цьому домі, куди вона ходила зі мною на вечірку, вона зазнала приниження, а тепер звідти вигулькнула Надя, колишня наречена Ніно, і примусила її страждати ще більше. Але вона не з тих, хто покірно терпітиме, подумала Ліла, вперто ідучи під гору і тягнучи за собою Дженнаро. Вона хотіла сказати цій шмаркачці: «Ти і твої друзі накликаєте біду на мою дитину; для тебе це просто розвага, з тобою ніколи нічого небезпечного не станеться; а для мене і нього це серйозна справа, тому або зроби щось, щоб виправити ситуацію, або дістанеш по пиці». Ось що вона збиралася їй сказати. Її мучив кашель, злість наростала, вона не могла дочекатися, поки виплесне її.

Вхідні двері були відчинені. Вона піднялася сходами, згадала, як ми з нею були тут, згадала Стефано, який привіз нас на вечірку, наш одяг, взуття, кожне слово, яке ми сказали одна одній дорогою туди і назад. Вона подзвонила, їй відчинила сама Ґальяні, точно така, якою вона її пам’ятала – ввічлива і чепурна навіть у себе вдома. А Ліла, навпаки, почувалася брудною через запах сирого м’яса, який в’ївся їй в одяг, через застуду, яка закладала їй груди, через гарячку, від якої плуталися відчуття, через хлопчика, який набридливо скиглив щось діалектом. Вона різко спитала:

– Надя вдома?

– Ні, її немає.

– А коли повернеться?

– На жаль, не знаю. Може, через десять хвилин, може, через годину – як їй заманеться.

– Можете сказати, що до неї приходила Ліна?

– Щось термінове?

– Так.

– Можете сказати мені, що саме?

Сказати їй що? Ліла розгубилася, глянула повз Ґальяні. Позаду виднілися аристократично ветхі меблі й люстри, переповнена книжкова шафа, яка тоді її зачарувала, цінні картини на стінах. Вона подумала: «Саме в такий світ прагнув потрапити Ніно, поки не зв’язався зі мною. Що мені відомо про цей інший Неаполь – насправді нічого; ні я, ні Дженнаро ніколи тут не житимемо; тож хай він пропаде, хай згорить дотла, хай заллє його лавою аж по верхівки пагорбів». Тоді нарешті відповіла:

– Ні, дякую, мені треба поговорити з Надею.

І вже зібралася йти: поїздка виявилася марною. Але їй сподобалася неприязна інтонація, з якою викладачка говорила про доньку, і раптом вона легковажним тоном вигукнула:

– А знаєте, кілька років тому я була у вашому домі на вечірці! Я очікувала бозна-чого, а натомість так знудилась, що не могла дочекатися, коли піду геть.

36

Ґальяні, видно, щось у цьому сподобалось – можливо, відвертість, яка межувала з неввічливістю. Коли Ліла згадала про нашу дружбу, це справило Ґальяні приємність, і вона вигукнула: «Ах, так, Ґреко, вона більше до нас не навідується, успіх ударив їй у голову!» Тоді запросила матір з сином до вітальні, де бавився її онук, білявий хлопчик, якому вона майже наказовим тоном сказала: «Марко, привітайся з нашим новим другом». Ліла теж підштовхнула сина вперед і сказала: «Іди, Дженнаро, пограйся з Марко», – і вмостилася на старому зручному зеленому фотелі, далі теревенячи про ту вечірку. Ґальяні з жалем зізналася, що нічого не пам’ятає, Ліла ж пам’ятала все. Вона сказала, що то був один з найприкріших вечорів у її житті. Розповіла, що почувалася не на своєму місці, іронічно переповідала балачки, до яких прислухалася, нічого в них не розуміючи. «Я була така неосвічена, – вигукнула вона надміру весело, – а нині я ще більш неосвічена, ніж тоді!»

Ґальяні слухала, вражена її щирістю, безапеляційним тоном, точними формулюваннями літературною мовою, вправною іронією. Гадаю, вона відчула в Лілі те невловиме, що спокушало і водночас тривожило, якусь силу сирени – це відчували всі, відчула й вона, і їхня бесіда перервалася лише тоді, коли Дженнаро вдарив Марко, обізвавши його на діалекті і вихопивши зелену машинку. Ліла різко підвелася, схопила сина за передпліччя, кілька разів сильно ляснула по руці, якою той вдарив був іншого хлопчика, і попри слабкі протести Ґальяні – «це ж діти» – суворо його насварила і наказала віддати іграшку. Марко плакав, Дженнаро не зронив ні сльозини, а навпаки, зневажливо кинув у того іграшкою. Ліла знову сильно вдарила його, цього разу дала потиличника.

– Ми йдемо, – сказала нервово.

– Та ні, побудьте ще трохи.

Ліла знову сіла.

– Він не завжди такий.

– Він чудова дитина. Правда, Дженнаро, ти ж гарний і чемний хлопчик?

– Він