Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ліла зайшла у двір. Вона почувалася втомленою ще о сьомій ранку, очі їй пекли, вісім годин роботи здавались вічністю. Тим часом у неї за спиною почувся виск гальм і чоловічі крики, і вона обернулася. Під’їхали два автомобілі, сірий і синій. Із першого хтось вийшов і почав зривати недавно наклеєні на стіну плакати. «Кепські справи», – подумала Ліла і несвідомо повернулася назад, хоч і знала, що їй варто було зробити як інші – поквапитись на робоче місце і почати працювати.
Вона ступила кілька кроків, і цього вистачило, щоб чітко побачити, хто сидів за кермом сірої машини: то був Джино. Вона спостерігала, як він, високий і м’язистий, відчиняє дверцята і виходить з машини, стискаючи в руці палицю. Інші, ті, що здирали плакати, і ті, що ще ліниво вилазили з машин, – всього їх було семеро чи восьмеро – тримали в руках ланцюги і залізні прути. Фашисти, майже всі з їхнього району, декого Ліла знала. Фашисти, серед яких був батько Стефано, дон Акілле, яким виявився сам Стефано, ким були всі з родини Солар: їхній дід, батько, діти, хоч іноді вони вдавали монархістів, іноді християнських демократів, залежно від кон’юнктури. Вона не терпіла їх ще відтоді, як підлітком уявляла собі кожну подробицю неподобств, які вони коїли, коли вона зрозуміла, що звільнитися від них і почати все спочатку, мабуть, неможливо. Зв’язок між минулим і теперішнім нікуди не зникав, більшість людей у районі ними захоплювалися, потурали їм, їхні чорні тіні виринали у кожній бійці.
Протестувати проти зривання плакатів першим підбіг Даріо, той хлопчина з вулиці Трибуналі. У руці він тримав пачку летючок, і Ліла подумала: «Викинь їх, дурню». Але він цього не зробив. Вона почула, як він говорить їм якісь даремні слова літературною мовою, щось на кшталт «облиште, ви не маєте права», і побачила, що він озирається на своїх, сподіваючись на допомогу. Він гадки не має, як треба поводитись під час бійки – ніколи не можна втрачати супротивника з виду, у них в районі обходились без балачок: несамовито кричиш не своїм голосом, витріщивши очі, щоб нагнати страху, тимчасом завдаєш удару першим, намагаючись ударити якомога болючіше, не зупиняючись, поки ті інші не зупинять тебе, якщо зможуть. Один з молодиків, які зривали плакати, повівся саме так: без зайвих слів ударив Даріо кулаком в обличчя, збивши його з ніг посеред розсипаних летючок, а тоді навалився на нього і продовжував бити, тимчасом як аркуші літали навколо, немов люте збудження охопило навіть неживі речі. Тут опецькуватий студент побачив, що хлопець лежить на землі, і з голими руками побіг йому на поміч, але на півдорозі його перестрів тип, озброєний ланцюгом, і вдарив його в плече. Розлючений студент схопив ланцюга і став щосили тягти його, щоб вирвати у нападника, і кілька секунд вони боролися, обкидаючи один одного образами. Аж поки за спиною опецькуватого студента не виріс Джино, який ударом палиці повалив його на землю.
Ліла забула про свою гарячку й утому і побігла до воріт, не маючи якоїсь конкретної мети. Вона не знала, чи хоче краще все бачити, чи прагне допомогти студентам, чи нею просто рухає її звичний інстинкт, завдяки якому бійки її не лякали, ба навіть ще дужче розпалювали гнів. Але вийти на вулицю вона не встигла, їй довелося відскочити вбік, бо її мало не збила з ніг невелика юрба робітників, які вбігали крізь ворота. Дехто з них намагався зупинити нападників – серед них точно був Едо – але в них нічого не вийшло, і вони теж кинулися тікати. Тікали чоловіки й жінки, а за ними гналися два молодики з уламками арматури. Одна жінка, працівниця на ймення Іза, біжучи, заволала до Філіппо: «Чого сидиш, зроби щось, виклич поліцію!» А Едо, у якого кривавила рука, сказав уголос сам до себе: «Піду по сокиру, а там побачимо». І коли Ліла нарешті вийшла на ґрунтову дорогу, синє авто вже від’їхало, а в сіре саме сідав Джино. Він упізнав її, здивовано зупинився і запитав: «Ліно, невже ти тут працюєш?» Відтак дружки затягли його в машину, він завів її і від’їхав, гукаючи крізь віконце: «Ти жила як заможна синьйора, засранко, а дивись-но тільки, ким ти стала».
35
Робочий день минув у тривозі, яку Ліла, як завше, приховувала то за зневажливою, то за погрозливою поведінкою. Усі давали їй зрозуміти, що провина за напружену атмосферу, яка раптом нависла над цим зазвичай спокійним підприємством, лежить на ній. Але невдовзі сформувалися дві групи: одна, нечисленна, намагалася зібратися десь під час обідньої перерви і, скориставшися з того, як розвивалися події, спонукати Лілу піти до хазяїна зі скромними економічними вимогами; друга ж, до якої належала більшість робітників, не озивалася до Ліли навіть словом і опиралася будь-якій ініціативі, яка б ще більше ускладнила їхнє вже й так нелегке трудове життя. Порозуміння між собою ці дві групи знайти не могли. Ба більше, Едо, який належав до першої групи і дуже непокоївся через поранену руку, навіть сказав одному типові з другої: «Якщо почнеться зараження і руку відріжуть, прийду до тебе додому, виллю каністру бензину і спалю тебе разом з твоєю сім’єю». Ліла обидві групи ігнорувала. Замкнулася в собі і зі звичною ретельністю схилилася над роботою, не зважаючи на балачки, образи і свою застуду. Але вона багато міркувала про те, що на неї чекає, у запаленій гарячкою голові вирували розмаїті думки: що сталося з побитими студентами, куди вони втекли, що буде з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.