Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Зате навіщо прислали Марту, я могла здогадатись. По-перше, навіяти думку, що сеньйора Лефевр куди добріша та милосердніша, ніж я могла уявити, а по-друге, непомітно дізнатись, в якому я стані та що збираюсь робити. Усім своїм виглядом я показала, що не думаю вставати з ліжка та смиренно чекатиму, доки прийдуть кати та позбавлять мене цього жалюгідного життя.

Правда, нестерпно кортіло признатися Марті, що діється насправді, розкрити їй очі, попередити, які небезпеки чигають навколо. Але єдина запорука того, що її не вб’ють за знання таємниці – незнання таємниці. Я не могла підставити її під удар та вирішила, що нестиму цю ношу сама!

Щойно я підхопилася з ліжка, одразу зрозуміла, чому потерпілим із черепно-мозковими ушкодженнями радять зберігати постільний режим. Та не в моєму становищі було рахуватися із такими дрібницями!

Сяк-так переодягнулась, бо досі була у масивній бальній сукні, та повиймала шпильки із розпатланої триповерхової зачіски: попередній образ не сприяв планам втечі. Похитуючись, я добрела до вікна. Так, мене знову навідала думка вилізти у вікно. Але пригадавши, чим закінчився минулий досвід, я відмовилась від неї та пішла до дверей.

У коридорі нікого не було.

«Дивно», – подумала я, бо очікувала побачити роту найманців, приставлених до моєї кімнати.

Але жодного бажання розказувати сеньйорі, як краще мене охороняти, у мене не було, тож я поспішила до виходу. У мене було два варіанти: двері парадні та двері задні, так само як і ворота. Парадні відкинула одразу.

Нечутною тінню я проминула обідню залу, звідки чувся стукіт приладдя, прокралась повз скарбницю, де завжди стовбичила охорона… Майнула у приміщення для челяді та вилетіла в сад. Завбачливо перевірила периметр та попід стінку рушила до воріт. Та щойно вони відкрилися зору, я помітно похолола: охоронців було удвічі більше, ніж зазвичай.

«НЕ дивно», – подумала я.

Значить, ворота також відпадають. Зате лишається мур: я уже через нього перелазила і знову перелізу!

У нашого саду була чітка структура: рівним півколом він огинав маєток та кручею вдарявся у річку, просторі алейки, що променями розходились від фонтану перед входом, поділяли його на пропорційні частини. Де закінчувався сад, там починався мур, тож я могла сподіватись, що від воріт мене буде не видно. Зате всі алейки проглядались чудово, тому я шаснула у кущі та навприсядки поспішила углиб.

Нарешті дісталася місця, де раніше перелазила мур. Що робитиму після того, як втечу, я не знала – спочатку потрібно втекти. Не гаючись, я взялась підкорювати перешкоду. А проте, відразу зрозуміла, що з того боку мур був приступнішим…

Пихкаючи та постогнуючи, я знову й знову дерлася вгору – та кожного разу зривалася вниз. Від хвилювання, що посилювалось із кожною миттю, важко було зосередитись та правильно скеровувати рухи. Одначе природа не поділяла моєї тривоги: усе таке сонячне й веселе, галасливе і радісне… Навіть Кораль, завжди така бурхлива та войовнича, зараз була тихою та ласкавою. Немов чарівне дзеркало, була її чиста гладінь – раз у раз вона відкривалась за кронами… І так мило відбивалось у ній величне безхмарне небо… так безжурно співали довкола птахи, перелітаючи з гілки на гілку… що просто немислимою видавалася та драма трагічна, що мала розігратися з хвилини на хвилину.

Черговий раз я зірвалась із муру, коли неподалік почувся чийсь знайомий сухий голос. Ну, як чий? Навіть впізнавати його не було потреби, бо я відчувала, що вона прийде.

«Ось і все – настав мій кінець. Якраз річка недалеко: буде, де купати…» – подумала я і з готовністю обернулась їй назустріч.

Сеньйора Лефевр зупинилася за десяток кроків та дірявила мене крижаними очима. Цього разу в них танцювали вогні: переможні, тріумфальні та водночас якісь… дикі?

– Що — досі сподіваєшся, що зможеш від мене втекти, Ізабель? – пролунав єхидний голос. З моторошною цікавістю вона спостерігала за моєю поведінкою.

Я не відповідала. Тільки гордо підвела голову та вперіщила погляд у відповідь. Що вона могла сказати мені, крім того, що я уже знаю? Ні, вона нічим не могла приголомшити мене, застати зненацька.

– О-о-о, – так тихо й так моторошно протягнула сеньйора Лефевр. – Повір мені: нікуди ти не втечеш. Ти навіть не уявляєш, скільки я терпіла… скільки я стримувалась… скільки каралась, щоб нарешті зрозуміти, що у всьому винна ти!

Спиною мені прокотився холодок: винна у чому?

– Мовчиш? – посміхнулась вона. – Так, мовчи. Мовчи… Бо ти навіть не уявляєш, якої муки весь цей час завдавав мені найменший твій писк! Будь-який погляд на тебе нагадував мені про те, що я втратила через тебе!

Відважності поменшало наполовину, я досі не розуміла, про що вона.

– Це ж так боляче – утратити частинку серця… І кожного дня, кожної години, кожної миті бачити причину у себе перед очима! – продовжувала із вогненним поглядом божевільного. – Та всі ці материнські обов’язки, дворянські канони… О, як довго вони стримували мене! І надто пізно я зрозуміла, що не мушу терпіти. Надто пізно зрозуміла, що маю право на помсту!

Нарешті я здобулась на слово:

– За що? За що помсту?!

– О, ти дійсно хочеш знати? – люб’язно посміхнулась вона. – Що ж, у тебе чудово виходить вдавати, що ти нічого не розумієш!