Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Бо я дійсно…

– Та ні, не напружуйся, – ще люб’язніше посміхнулась сеньйора. – Якщо ти дійсно хочеш, щоб я повторила – то нехай. Мені не важко. Я вже змирилась. Я вже майже загоїла рани солодкою помстою… – та що б вона не казала, а голос ставав усе тихішим, в очах прокидався тамований біль. – Селестія! Цей справжній рай на землі, де прокидається сонце… Цей ідеал досконалого королівства, де всі живуть у мирі та злагоді… І це кляте місце, з якого ми мусили рятуватися втечею! – скрикнула вона. – І знаєш що? Я була вагітною, коли ми тікали. Так, у мені жевріло маленьке життя. Таке маленьке – і таке безцінне, що я, не вагаючись віддала б за нього своє власне, не те що будь-чиє довкола! Та уся річ в тому, – її голос перетворився на ледь чутний шепіт, – що мені не дали. Бо якби ми не рятували тебе, я б не втратила дитини! Але Філіп усе вирішив за мене! Чуже дитя було йому дорожчим, ніж власне! Заради чужого дитяти він пожертвував моїм! Ти чуєш, ти чуєш?! Прокляте безцінне дитя! Королівська вискочка, заради якої всі так рвуться покласти життя!

Ні, я помилилась, коли думала, що мене не застати зненацька. Вона виривала слова, наче із самої душі, і вони падали на мене, як грім із ясного неба. Уже не було сил слухати цей болісний монолог, а вона не закінчувала:

– І день у день я побивалася за втратою! Та я навіть спробувала полюбити тебе, наче рідну! – кричала вона. – Спробувала забути про той біль, заглушити материнською любов’ю! Та цей біль не заглушить ніщо, – сказала глухим голосом. – Тільки помста, – додала з божевільною усмішкою. – Солодка, заслужена і незамінна.

Від страху, що зараз вона почне убивати, затрусились коліна, та я взяла себе в руки та прикликала усю свою розсудливість. Може, ще не пізно достукатись до залишків здорового глузду, що в ній? Може, варто звернутись до голосу розуму?

– Н-ні… н-ні, – заледве вгамовувала тремтіння. – Та ти збожеволіла… ти втратила розум… Невже ти не розумієш, що помста не допоможе? Вона тільки дужче розпалить той біль!

– Справді? – сеньйора зблиснула очима. – В такому разі залишається тільки один спосіб дізнатися, хто з нас правий, – лютий підступ ховався за словами. – Ну, що я можу сказати?.. Філіпу я вже помстилась — залишилася лише ти.

Але тут мене переклинило.

– То ти тому його вбила? – надламаним голосом видала я. – То ти навіть не заперечуєш, що ти його вбила?! – так нестерпно запекло в очах. – У мене просто не вистачає слів… Я вже не знаю, як назвати того монстра, яким ти стала… Але знаєш що? Недовго залишилось твоїм злочинам. Увесь світ дізнається про твої гріхи! Я всім розкажу!

– Помиляєшся, – зі страшною усмішкою мовила сеньйора Лефевр. – Нікому ти нічого не розкажеш.

Я мимовільно здригнулась.

– А знаєш, чому? – все так же усміхаючись, говорила вона. – Бо мертві… не говорять!

І хоч як чекала я цих слів, та вони вразили мене до глибини душі. Бо я думала, що вона уб’є мене потім. А вона увіп’ялася в мене моторошним очікувальним поглядом, наче я маю сконати просто зараз.

Аж раптом до розмови долучився ще один голос:

– А щоб Вас, сеньйоро! – гнівно вигукнула Марта.

Увесь цей час вона слухала нас, стоячи біля клумби із лійкою в руках. Вийшла підлити улюблені гортензії.

– Ну, цього разу Ви вже перейшли межу! Усе зносила я протягом цих нестерпних років, та це вже занадто! І я Вам ніколи не доз… – вона обірвалась на півслові.

Моторошний вираз відбився на обличчі, і Марта судомно вхопилася руками за горло – із чистим жахом зрозуміла я, що вона задихається. Сеньйора Лефевр пополотніла.

– Марто! – закричала я, бліднучи, і рвонула до нещасної. Та з кожним кроком відчувала, що виявлюсь безпорадною…

Страшні конвульсії схопили служницю, і вона корчилась від болю, не в змозі навіть скрикнути. А її тіпало у різні сторони, то підкидало вгору, то било об землю… І та страшна піна… Ті вирячені очі з виразом несамовитого страждання…

– Марто! Марто! – кричала я і хапала її за руки. Та конвульсії тільки посилювались, і жах підступав до серця… – Ні! Ні! Марто! – захлиналася сльозами безсилості.

Стару служницю усе більше тіпало в конвульсіях, все сильніше гупало об землю, все більше страждання проривалось крізь очі… Та ось востаннє здригнулось її тіло – і застигло бездиханною масою.

– Марто… – ледве чутно шепотіла я, похитуючись з боку в бік та не відпускаючи безвільної руки.

І раптом я все зрозуміла. Тортик, сніданок… апельсиновий сік! Невже Марта випила мій сік?! Той здогад, що так іронічно майнув у голові, виявився правдивим: сеньйора хотіла мене отруїти!

І Марта загинула! Єдина людина, що любила мене в цьому світі, загинула! І все через мене… Бо я мала загинути! Бо треба було відібрати той проклятий сік!

– Марто… – застогнала з таким болем, який не опише жодне перо.

І ця людина, що принесла мені всі ці страждання… цей монстр, це чудовисько… ця божевільна стояла за декілька кроків від мене.

– Ну, все, – сказала я. – Тобі кінець. Тебе засудять до страти!

Сеньйора Лефевр стояла заклякла й бліда, як ніколи. Крижаній пелені її очей несила було стримувати жах – здається, щось пішло не по плану. Невже вона помилилась? Невже дійсно промахнулась? О, ця помилка буде для неї фатальною!