Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

5

Я далі стояв безрухо в дверях. Мої органи чуття діяли з підвищеною чутливістю. Я чув кожний порух внизу: як коханці хапали одяг і вибігали надвір; як кидалися в авто й зі скреготом гумових шин гнали геть. А в домі запанувала тиша. Я не чув найменшого звуку внизу. Можливо, Джуліана також утекла зі своїми принагідними коханцями. Почуваючи якийсь божевільний спокій і тримаючи перед собою пістолет у руці, я крок за кроком спускався сходами вниз. Відгомін моїх кроків видавався таким голосним, що мені боліли перепонки вух. Зайшов до вітальні й оглянувся довкруг. Джуліани там не було. Це аж ніяк не подіяло на мене. Мої почування були такі ж тупі й холодні, як пістолет у моїй руці.

Тоді копнув ногою двері й зайшов до кухні. Джуліана стояла під стіною й дивилася на мене скляними очима. У ній не було ні сліду тої демонічності, тої злої сили, які так вабили, манили й притягали мене до неї. її обливав холодний піт, обличчя було перекошене, а зуби цокотіли від страху. Мене дразнив той цокіт, наче бороною роздряпував мій мозок. Джуліана стала нецікава без того зла, яке перевтілювало її в незвичайну жінку, — вона раптом стала звичайною, слабкою. Я втратив усякі почуття до неї. Тільки цокання зубів дразнило мене все більше й більше. Мені уявився череп смерти, з дірами замість очей, який цокотів до мене великими зубами. Те цокотіння ставало голосніше й голосніше, впихалося мені в голову й розпирало її, — аж моя чашка не витримувала і тріскалася навпіл.

Раптом тишу розколов оглушливий постріл. Спершу я не міг збагнути, звідки дійшов той постріл.

Щойно побачивши, як Джуліана, зойкнувши, впала на підлогу, я з жахом усвідомив, що сталося.

З мене в одну мить облущилося отупіння. Закам'янілість почуттів розпалася на дрібні шматки й вивітріла. Я наче прокинувся з поганого сну. Наче наново народився. Нарешті став самим собою. У моїй свідомості зануртували: жаль до Джуліани й огида за свій вчинок. Я нахилився над Джуліаною, якій із-під серця спливала кров, і не знав, що робити. Дивлячись у її бліде обличчя, я відчув, як по моїх щоках стікали теплі сльози. Вона лівою рукою затискала рану, а правою витягнула мені з руки пістоля. Тоді простогнала, щоб я викликав швидку.

Я кинувся до вітальні, вхопив телефонну трубку й набрав номер швидкої допомоги. Тоді повернувся до Джуліани, гладив її обличчя й намагався заспокоїти її. За кілька хвилин почув знадвору гуркіт мотору. Я взяв Джуліану на руки й поніс до швидкої. Обережно поклав на носилки, а двоє медиків занесли її досередини, і машина швидко від'їхала.

Я поплентався до саду, сів на лавочці й нараз відчув велику втому. Мій розум став наче порожня картка паперу. Я деякий час сидів, не думаючи й не відчуваючи нічого. Та невдовзі холод почав проникати в моє тіло, а разом із тим думки почали підноситися наверх моєї свідомості. Я ніяк не міг прийняти того, що зробив. Що гірше, не міг зрозуміти свого вчинку. Я ні на мить не хотів убивати Джуліану. Навпаки, в глибині моєї свідомості ховалися ніжні почуття до неї. Найчастіше ці почуття були неусвідомлені, незрозумілі мені самому, але вони були.

Не знаю, як довго я сидів безрухо на лавочці. Та надосвітку до мене почало доходити, що я чекав на поліцію, яка повинна була заарештувати мене. Але поліція не приходила. Джуліана, видно, не донесла на мене. Тож я, виснажений і безвольний, пішов до свого мешкання, впав зодягнений на ліжко й затратив притомність.

Я кожного дня телефонував до шпиталю й розвідував про стан Джуліани. Вона була у критичному списку, і аж на четвертий день мені дозволили відвідати її. Я купив букет вишневих троянд, які вона, як я помітив, любила, і пішов до неї. Коли зайшов до її кімнатки, вона дивилася на мене, наче на чужу людину. Мною оволоділо неприємне почуття. Але я переміг себе, привітався і вручив їй квіти.

— Дякую, — якось несміло сказала Джуліана й усміхнулася.

Мені відлягло на душі.

— Візьміть оту вазочку, налийте води і запхайте туди квіти.

Я зробив усе, що вона веліла і присів на стільчику біля ліжка.

— Я прийшов оправдатися… — почав я здушеним голосом. — Я не хотів убивати вас. Ніколи, ніколи й на думку таке не находило. А недавно в мені зродилися дуже особливі почуття до вас. Я прямо не знаю, що зі мною сталося в ту хвилину… Ревнощі довели мене до божевілля.

Вона слухала й ледь усміхалася. Моя сповідь, видно, робила на неї приємне враження.

— Я свідома усього цього. Тому мені легко дати вам розгрішення. До речі, цим жорстоким вчинком ви дуже помогли мені.

— У який спосіб? — здивувався я.

— Коли я впала й побачила кров біля серця, перед моїм внутрішнім зором промайнуло ціле моє життя, як перед смертю. І я в ту мить побачила, якою потворною людиною я була.

— Ви не були такі потворні…

— Дякую за комплімент, але він неправдивий. Будучи багатою й розбещеною одиначкою, я гралася людьми, мов ляльками. Та у своїй жорстокості я не усвідомлювала того, що лялькам не боліло, коли я викручувала їм голови, а людям боліло. Тепер я розумію ці речі. Ви помогли мені стати людиною.

— Я також пройшов глибокий процес гоїння й очищення, — признався я.

— Я знаю. Я вже давніше помітила це.

— Може, нарешті прийшов і наш час… щоб стати ближчими…

— Ні, — заперечила Джуліана. — Ви — мужчина, який зґвалтував мене. І я ніколи не зможу ні полюбити вас, ні бути близько вас.

Я сумно хитнув головою.

— Але, зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку. Тому я не зможу ненавидіти вас. Тому нам краще попрощатися по-людськи. Я хочу, щоб ви випровадилися з мого дому, заки я повернуся.

— А як з дитиною? — спитав я стурбовано.

— Лікарі запевняють мене, що все тут в порядку, — вона погладила рукою живіт.

— Я готовий прийняти батьківські…

— Це не ваша дитина, — перебила Джуліана. — Але я хочу її. Чекаю на неї з надією, що вона не дозволить мені схитнутися назад у давнє життя. Тож прощаю вас і бажаю добра.

Я нахилився, щоб поцілувати