Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

її на прощання, та вона відхилила мене рукою.

На другий день, після роботи, я спакував свої речі, запхав у багажник і поїхав на долину міста.

Наполегливо натискав на дзвінок у дверях, але ніхто не відзивався. Щойно десь за п'ятим разом відхилилися двері, і моя мати здивовано глянула не мене.

— Марку! Що ти тут робиш так пізно, та ще з валізами? — привітала мене зраділо.

— Перепроваджуюся.

— У цю пору?

— Я завжди був ексцентриком, мамо.

— Не аж таким… Але занось, занось свої речі досередини.

Я позносив свої валізи й торби і кинув посеред вітальні.

— Краще занеси їх до Мериної кімнати.

— А де Мері?

— Пішла цієї осени до приватної школи й живе в гуртожитку.

— Де? До котрої школи?

— Тієї самої, де ти був.

Я іронічно посміхнувся і глянув матері в очі.

— Тільки цим разом вона наполягала, а ми були проти. Хотіла бути вільною від нас.

— Ми всі, в той чи інший спосіб, мусимо перейти через цей період. Та я сподіваюся, що там добре замикатимуть двері до вежі…

— Якої це вежі, Марку?

— Дурниця. Просто, приємний спомин.

Я позносив свої речі до Мериної кімнати, поскладав їх згрубіла, впав у крісло й закрив долонями очі.

— Втомлений? — спитала м'яко мати.

— Так, дуже.

— Що сталося?

— Моя господиня відмовила мені в мешканні.

— Біля півночі?

— Вона також ексцентрична.

— Ти завжди потрапляєш у колоритні ситуації.

— Ще й які! — мовив я і щиро розреготався.

— Може, щось перекусиш?

— Ні, дякую. Але дайте мені віскі з льодом.

— Солідну порцію чи скромну?

— Солідну. Мені треба багато чого забути.

Мати вийшла і за кілька хвилин повернулася з двома чарками: моя переливалася, а її була ледь-ледь замочена на дні.

— То вип'ємо за твоє повернення, Марку!

— За новий початок. Мені здається, що моє життя саме тепер повертається дуже круто.

Ми цокнулися, ще трохи погомоніли й пішли спати. Я був такий втомлений, що повіки зсувалися мені на очі.

Пробудився десь над вечір. Вдома не було нікого, мати й містер Дейвісон працювали. Я прийняв холодний душ і ожив. Скоренько вдягнувся й пішов у місто. Ходив вулицями без будь-якої мети, просто занурював себе в натовп людей і почувався добре. Мій приятель казав колись, що Нью-Йорк — це вісім мільйонів самотніх людей. Та це неправда. У Нью-Йорку людина не самотня, а сама з собою, — має повну приватність, у мільйонній юрбі. Саме цим Нью-Йорк мені найбільше підходив, тому я так любив бродити по ньому.

Я повернувся додому після десятої. Мати й містер Дейвісон сиділи поруч на софі й дивилися якусь телевізійну програму.

— Ти так довго працював? — заметушилася мати.

— Ні, я зовсім не ходив на роботу. Заспав, — відповів я, вітаючись із містером Дейвісом.

— То коли ти пробудився?

— Надвечір.

— Я зараз підігрію тобі обід.

— Не треба, мамо. Я мав снідання, полуденок і обід водночас у ресторані.

— То, може, з'їмо собі всі разом морозива й вип'ємо по келиху коньяку?

— З великою приємністю! — вигукнув я.

— Мати поклала у скляні мисочки морозиво, а містер Дейвісон налив келихи. Ми цокнулися.

— Ти можеш залишитися в нас, Марку. Місця досить, — запропонував містер Дейвісон.

— Ви хочете, щоб я знову підглядав за вами?

Ми всі щиро розсміялися.

— Не ті вже часи, Марку… — пожартував містер Дейвісон.

— Ти хіба ще не позбувся тої манії? — спитала мати.

— Приємних речей тяжко позбуватися. Та мені якось пощастило.

— Шкода. Це додало б нам трохи спонтанносте… — сказав містер Дейвісон.

— А хіба нам бракує спонтанности? — запротестувала мати.

— На жаль, мушу розчарувати вас: я побуду лише кілька днів у вас, поки не підшукаю собі квартиру. Знаєте, я люблю приводити додому дівчат.

— У такому разі не будемо протестувати, — сказала мати.

— У нашому домі є гарне мешкання для винайму, — підказав містер Дейвісон.

— Ні, я волів би знайти собі мешкання в околиці свого музею.

— Ти, бачу, став вигідним паном, — пожартувала мати.

— Вік до всього змушує людину…

— Ти не досягнув ще того віку!

— Ну, то доп'ємо, — сказав містер Дейвісон. — Завтра треба рано вставати.

На другий день я пробудився о восьмій годині, випив напоспіх чашку кави й поїхав на дев'яту до праці. Відмітив у «Нью-Йорк Тайме» кілька квартир, зателефонував і домовився про оглядини. А ввечері пішов оглядати ті квартири. Мені найбільше припало до вподоби мешкання на 78-й вулиці, поблизу Колюмбус-авеню. Воно було розташоване на третьому поверсі, мало простору вітальню, гарну спальню та досить вигідну кухоньку — якраз підходило мені. Та найбільше сподобалося те, що помешкання було затишне, бо вікна виходили на маленький скверик між будинками, засаджений деревами і квітами.

Наступного дня, під час обідньої пори, я пішов до бюро нерухомості, підписав на три роки контракт і відразу дістав ключі до моєї нової квартири. Того ж таки вечора перевіз туди свої речі.

Упродовж кількох тижнів я був напружений і нервовий. Були хвилини, коли я хотів сісти на метро й поїхати до Джуліани або хоч зателефонувати їй. Але стримував себе, бо знав, що вона не бажала, цього. Якщо б вона змінила своє ставлення до мене, то напевно дала б мені знак.

Я тепер часто думав про Джуліану. Все-таки нас щось в'язало: може, вивихнено, може, первертно, але в'язало. Можливо, то були лише комплекси, в неї і в мене, що тягнули нас одне до одного. Я досі не знаю, чи кохав її. В кожному разі, жадав її. Але чи було це коханням? Зрештою, чи можна по-справжньому кохати жінку, яка ненавидить тебе й хоче вчинити тобі зло? Не знаю. Але такі питання все частіше насувалися на мене, і я не знав відповіді на них. Бо, мабуть, ніколи в житті не переживав справжнього кохання. І це усвідомлення дуже боліло.

Ревнуючи, я зґвалтував Джуліану, і це пробудило в ній жінку. Але та жінка зненавиділа мене. Ревнуючи, я прострелив її і кинув на межу смерти, і це пробудило в ній людину. Але та людина не потребувала мене.

Я також пройшов крізь пекло й чистилище. І мене не тягнули вже ні щілини у дверях, ні діри в фіранках, ні темні проходи між будинками. Я усвідомив, що таємниці чужого життя не набагато різнилися від таємниць мого власного життя.

Я відчував тепер потребу глибоких і справжніх взаємин із жінкою, але боявся робити який-не-будь крок у цьому напрямку, боявся ще одної навдачі.

Я тепер цілими вечорами сидів удома й читав літературні твори або філософські праці. Вікендами відвідував театри, балети чи концерти в Лінкольн-центрі, куди ходив собі пішки. Навіть кілька разів