Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

малоприємного хихикання, яким той супроводжував власні жарти; але щось все-таки подобалося йому в цьому зашкарублому волоцюзі, і він легко дав себе вмовити йти далі разом, бо навіть якщо він і прибрехав про вбитого вовка, то в будь-якому разі удвох вони сильніші, та й не так страшно. Але перш ніж рушити далі, брат Віктор хотів поговорити з мужиками латиною, як він це називав, і оселився в одного селянина. Та він робив не так, як Ґольдмунд під час усіх своїх мандрів, коли бував гостем на хуторі або в селі; він ходив від хати до хати, заводив з кожною жінкою балаканину, пхав свого носа в кожен хлів і в кожну кухню і, здавалося, не збирався залишати поселення, доки кожен будинок не сплатить йому податок чи данину. Він розповідав селянам про війну в Італії і співав біля вогнища пісню про битву біля Павії, бабусям він рекомендував засоби від болю в суглобах і випадання зубів, здавалося, що він усе знає і всюди побував, він набив сорочку під зав’язку подарованими шматками хліба, горіхами, сушеними грушами. З подивом спостерігав Ґольдмунд, як невтомно той здійснював свій похід, то залякуючи, то лестячи, як він корчив з себе героя і дивував, говорив ламаною латиною, розігруючи вченого, то вражав строкатим злодійським жаргоном, як під час розповідей і монологів гострими, уважними очима прикмечував кожне обличчя, кожну відкриту шухляду, кожну миску і кожну хлібину. Він зрозумів, що це був пронирливий, тертий безхатько, який багато побачив і пережив, багато голодував і мерз, і в боротьбі за жалюгідне непевне життя став тямущим і нахабним. Так ось якими стають ті, що довгий час живуть у мандрах! Невже й він колись стане таким?

Наступного дня вони подалися далі, вперше скуштував Ґольдмунд мандрів удвох. Три дні були вони в дорозі, і Ґольдмунд знаходив, чого повчитися у Віктора. Звичка, що стала інстинктом, діяти з огляду на три основні потреби безхатька: страхування від загрози життю, знаходження місця ночівлі і харчів, багато чого навчила досвідченого волоцюгу. За найменшими ознаками вгадувати близькість людського житла, навіть взимку, навіть вночі, або ретельно перевіряти кожен закуток лісу чи поля на його придатність для відпочинку чи ночівлі, або, переступивши поріг хати, з першого погляду визначати ступінь добробуту чи злиднів, у яких живе господар, а також ступінь його доброти, цікавості й страху – ось це було мистецтво, яким Віктор володів майстерно. Багато повчального він розповідав молодому товаришеві. Коли Ґольдмунд якось зауважив, що не хотів би підходити до людей з такими міркуваннями, і що він, не знаючи всіх цих хитрощів, на своє просте прохання лише в рідкісних випадках отримував відмову в гостинності, довготелесий Віктор засміявся і сказав доброзичливо:

– Звісно, Ґольдмундику, тобі щастить, ти такий молодий і вродливий і маєш такий невинний вигляд, що вже саме це є ордером на проживання. Жінкам ти подобаєшся, а чоловіки думають: «Боже милий, він безпечний, такий нікому не заподіє зла». Але бачиш, братику, людина старішає, і на дитячому обличчі виростає борода і з’являються зморшки, а на штанах – дірки, і непомітно стаєш гидким і небажаним гостем, а замість юності й невинності з очей дивиться тільки голод; тоді треба бути жорстким і орієнтуватися в цьому світі, інакше швиденько опинишся на звалищі і на тебе мочитимуться собаки. Та мені здається, ти й так недовго будеш вештатися, у тебе надто делікатні руки, надто гарні кучері, ти знову заберешся кудись, де живеться краще, в гарненьке тепле подружнє ліжко, або в гарненький ситий монастирчик, або в добре натоплений кабінет. На тобі такий красивий одяг, що тебе можна прийняти за панича.

Все ще сміючись, він пройшовся рукою по Ґольдмундовому вбранні, і той відчув, як рука нишпорить і обмацує всі кишені і шви; відсахнувшись, він згадав про свій дукат. Він розповів про своє перебування у лицаря і як знанням латини заробив собі гарний стрій. Але Віктор хотів знати, чому це він серед суворої зими покинув таке тепле гніздечко, і Ґольдмунд, не звиклий брехати, розповів йому дещо про двох дочок лицаря. Тут між товаришами виникла перша суперечка. Віктор вважав, що Ґольдмунд незрівнянний віслюк, що просто так втік, залишивши замок і дівчат у ньому на волю Господа. Це треба виправити, він щось придумає. Вони навідаються в замок, звичайно, Ґольдмунда там бачити не повинні, але той може в усьому покластися на нього. Він напише Лідії листа, так, мовляв, і так, і з цим листом заявиться в замок він, Віктор, і, бачить Бог, не піде звідти, не прихопивши з собою якихось грошенят і добра. Й таке інше. Ґольдмунд заперечив і навіть розлютився; він не хотів і чути про це і відмовився назвати ім’я лицаря і дорогу до нього.

Віктор, побачивши його гнів, знову засміявся, вдаючи добродушність.

– Дивись, – сказав він, – не зламай собі зуби! Я просто кажу, що ти втрачаєш хорошу можливість поживитися, дорогенький, а це не дуже люб’язно і не по-товариськи з твого боку. Але ж ти не хочеш, ти – шляхетний пан, повернешся в замок на коні й одружишся з панною! Скільки ж благородних дурниць у твоїй голові! Та якщо хочеш, то підемо далі і відморозимо собі ноги.

Ґольдмунд був не в настрої і мовчав до вечора, але оскільки цього дня вони не натрапили ані на поселення, ані на будь-які людські сліди, він був вдячний, що Віктор знайшов місце для ночівлі і змайстрував між двох стовбурів на узліссі ложе з ялинових гілок. Вони поїли хліба й сиру з Вікторових повних кишень, Ґольдмунд соромився свого гніву, з готовністю допомагав у всьому і навіть запропонував товаришеві вовняну сорочку на ніч, вони домовилися спати по черзі через звірів, і Ґольдмунд першим заступив на варту, в той час як інший влігся на ялинове гілляччя. Довгий час Ґольдмунд стояв спокійно, притулившись до стовбура ялини, щоб дати іншому заснути. Потім він почав ходити туди-сюди, бо змерз. Він рухався навколо, потроху збільшуючи відстань, дивився, як у бліде небо впинаються верхівки ялин, урочисто і трохи боязко всотував глибоку тишу зимової ночі, відчував, як у холодній глухій тиші самотньо б’ється його гаряче живе серце, і, тихо повертаючись, прислухався до дихання свого товариша, що спав. Його пронизувало сильніше, ніж будь-коли, почуття бездомного, який не зумів сховатися від цього великого страху ні за стінами будинку, ні замку, ні монастиря, який, голий і самотній, простує незбагненним ворожим світом, один серед холодних глузливих зірок, серед хижих звірів, серед стійких