Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Можеш її віднести в операційну кімнату. Ну, давай же, її ніхто не забере, не хвилюйся, – знову цей тон, ніби з дитиною говорить.

Знову подивився на безвольну руку, притиснув міцніше до себе і піднявся з нею на руках. Її голова лежала на моєму плечі, рівне дихання лоскотало шию. Дивно було це відчувати, як і відчувати все інше.

Пішов на другий поверх лише тоді, коли чоловік відійшов якмога далі. Біля сходів зустрів Діму, він якось побоюючись покосився на мене і тут же відійшов на кілька кроків. Швидко пішов в операційну, цю кімнату зробили якраз для подібних випадків, якщо хтось із нас серйозно постраждає. Хтось із нас, але явно не вона.

Штовхнув ногою двері, як виявилося, операційна була не порожня. Іван сидів на стільці, поки Марго, спритно орудуючи ниткою, зашивала сліди моїх кігтів. Бажання перегризти йому горлянку зупинило тільки те, що для цього довелося б залишити дівчину. Рик вийшов мимоволі, але його вистачило, щоб Марго поспішно припинила свою роботу і з переляком відійшла за спину Івана.

– Як вона? – почув запитання від цього майже небіжчика і розлютився ще сильніше.

– Кай, поклади її на стіл, – чую голос Дем’янова старшого, чудово, мені якраз потрібні руки, щоб декого вбити. Акуратно поклав її на стіл, кофта знову з'їхала, і я чисто машинально її поправив. Варто було мені прибрати від неї руки, як усі накинулися на мене, намагаючись повалити на землю.

– Тримай його! – закричав десь там Кирило, утримуючи мої ноги, за що й отримав по морді.

– Зовсім із котушок злетів! – заволав Діма, намагаючись утримати руки.

Михайло дістав пляшку з чимось, налив це на бинт, поки його дружина намагалася утримати мою голову, придавив цей бинт до носа. Від різкого запаху запаморочилося в голові, захотілося чхати, до такої міри, що почало нудити. Так, голосно лаючись і чхаючи, мене відпустили, залишивши на підлозі.

Розуміти я став далеко не відразу, голова йшла обертом.

– Брате, як ся маєш? – почув голос Кирила, він поплескав мене по плечу, поки Марго подавала рушник, змочений у теплій воді, щоб я зміг відмити обличчя від крові.

Говорити не хотілося, у голові була така каша. Михайло зайнявся дівчиною, увімкнув лампу і почав обмацувати її плече. У цей момент я готовий був заприсягтися, що почув усередині голос звіра. Його зле і владне "моє", і я чомусь не сумнівався, що варто нюху повернутися, це "моє" належатиме не тільки йому, а й мені.

– Як вона? – заговорив Іван стурбовано.

Думка, що він говорить про неї, мені не сподобалася. Різко встав, збираючись... не знаю, що я збирався з ним зробити, але Діма і Кирило перегородили мені шлях, дивлячись як на справжнього божевільного. Може я таким і був? Схопився за голову, погано розуміючи, що відчуваю я, а що не я. Усе змішалося в одну кашу, різко прийшло усвідомлення власної дурості. Адже я просто міг цього не робити, міг не рятувати її, насолоджуватися своєю помстою і болем цієї тварюки. Адже вона йому була дорога, через запах, наші спогади, через щось іще, але була!

Відчув злість звіра, він розумів, про що я думаю. Ця довбана тварюка розуміла, що я можу будь-якої миті перерізати їй горло. Змушу його відчути хоч трішки того болю і безсилля, що відчував я, коли він убив моїх батьків. Тварюка засувалася, немов вуж на сковорідці, мені всього лише треба було повернутися, схопити скальпель і...

– Думаю, їй доведеться зробити переливання, надто багато крові втратила. Ваша слина не здатна допомогти в такому разі, – промовив Михайло, і в мене навіть плече сіпнулося, щоб повернутися й подивитися на неї. Саме подивитися, не вбити! Та що це таке?!

 – Яка в неї група крові? – між тим продовжив лікар.

– Така сама, як у мене, можете мою перелити, – відповів на поставлене запитання Іван, і я не відразу зрозумів, що відбувається. Доктор запитував саме в нього, так, немов він має знати відповідь на це запитання. Звідки йому таке знати?

– Який у неї нормальний тиск, не знаєш? – продовжував говорити з ним Михайло.

– Не знаю, Дарка раніше в лікарнях не лежала, навіть із запаленням легенів, – відповів Іван, якось тепло і поблажливо посміхаючись і тільки тепер я нарешті згадав, звідки він міг її знати, вони ж брат і сестра.

– То її ім'я Дарина? Старша, молодша? – запитала Марго, ведучи тут світські бесіди у самий не слушний момент.

– Молодша, у нас рік різниці. Не розумію, звідки вона тут взялася, не тато ж їй сказав, де я, – він провів рукою по обличчю, насупившись.

– А, то я її на машині збила, от і привезла сюди, – таким безневинним світським тоном промовила Марго, що сенс її слів не одразу до всіх дійшов.

– Що?! – хорове.

– А що? – невинним голосом поцікавилася Марго. – Я ж не спеціально!

– Тепер і на струс мозку потрібно перевірити, – пробурмотів собі під ніс Михайло, поки я повільно заводився. Здається, після спогаду, що Іван її брат, звір його трохи пожалів, поки що, а ось до Марго він, схоже, жалості не відчував.

– Навіщо ти взагалі її сюди притягла?! – моє запитання пролунало надто різко і голосно, але мені було начхати. Кирило і Діма нервово відсахнулися назад.

– Я всього лише хотіла, щоб... Щоб Міша її подивився, – вона невинно закліпала очима, але я не повірив. Ця жінка нічого не робить просто так.