Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

нього саме в цей період, і готувалася до від’їзду з легким серцем. Оскільки Бет також здавалася веселішою, то Джо сподівалася, що чинить так, як краще для всіх.

– Я хочу доручити тобі дещо важливе, – сказала вона Бет перед від’їздом.

– Твої папери?

– Ні, мого хлопчика. Будь дуже добра до нього, гаразд?

– Звичайно, буду, але я не зможу замінити тебе, і йому буде дуже сумно без його Джо.

– Це йому не зашкодить. Пам’ятай, я залишаю його під твоєю опікою – мучити, балувати й приборкувати.

– Я постараюся заради тебе, – обіцяла Бет, дивуючись, чому Джо так дивно на неї дивиться.

Прощаючись, Лорі багатозначно шепнув:

– Марно, Джо. Я стежу за тобою, тож думай, що робиш, або я приїду й заберу тебе додому.

Розділ десятий

Журнал-щоденник Джо

Нью-Йорк, листопад

Дорогі мої Мармі та Бет,

я збираюся написати вам цілий том! У мене купа новин, хоч я й не чарівна юна леді, яка подорожує Європою. Коли миле татове обличчя сховалося з моїх очей, я трохи засумувала й цілком могла б пролити пару гірких сліз, якби мене не відволікло ірландське сімейство з чотирма малюками, які плакали один гучніше іншого. Тож я бавилася тим, що кидала їм шматочки імбирного пряника, щойно вони відкривали роти, щоб заплакати.

Скоро вийшло сонце, і, сприйнявши це за добру ознаку, я від щирого серця раділа цій подорожі.

Пані Кірк зустріла мене так доброзичливо, що я відразу відчула себе вдома, хоч у цьому великому пансіоні повно незнайомих людей. Вона запропонувала мені кумедну маленьку кімнатку під самим дахом – єдину вільну, але там стоїть піч, а ще прекрасний стіл біля сонячного вікна, тож я можу сидіти там і писати, якщо захочу. Чарівний вигляд з вікна і шпиль церкви, що стоїть навпроти, дають змогу примиритися з високою драбиною, і я відразу полюбила свій барліг.

Дитяча, де мені доведеться займатися із двома дівчатками й шити, – дуже затишна кімната поруч із кімнатою самої пані Кірк. Дівчатка – гарненькі, щоправда досить розпещені, але я сподобалася їм, коли розповіла казку про «сім неслухняних поросят», тож не сумніваюся, що стану зразковою гувернанткою.

Їстиму з дітьми, якщо вважатиму це за краще, ніж велику спільну їдальню, і поки віддаю перевагу такому варіанту, бо я соромлива, хоч ніхто цьому й не повірить.

– Ну ось, дорога, почувайся, як вдома, прошу, – сказала мені по-материнськи лагідно пані Кірк. – Я на ногах із ранку до ночі, як неважко здогадатися, з такою величезною «сім’єю». Але ти знімеш великий тягар із моїх плечей, якщо я знатиму, що діти під наглядом. Мої кімнати завжди відкриті для тебе, а твою я постараюся зробити якомога затишнішою. Якщо захочеш компанії, в пансіоні є дуже симпатичні люди, а вечорами ти завжди вільна. Приходь до мене, якщо щось не так. О, дзвінок до чаю! Маю бігти й змінити очіпок, – вона квапливо пішла, залишивши мене влаштовуватися в моєму новому гнізді.

Коли незабаром після цього я спускалася вниз по сходах, мою увагу привернула ситуація, що не залишила мене байдужою. Сходові прольоти у цьому високому будинку завузькі, тож мені довелося зупинитися на майданчику третього поверху, щоб почекати, поки підніметься маленька служниця з відром вугілля. Раптом я побачила, що її наздогнав якийсь чоловік, взяв у неї важке відро і поніс нагору, потім поставив біля однієї з дверей і, добродушно кивнувши, сказав з іноземним акцентом:

– Так краще. Тфоя маленька спина занадто молода для такої фаги.

Хіба не мило з його боку? Мені подобаються такі вчинки – як каже тато, характер проявляється в дрібницях. Коли в той вечір я згадала про це в розмові з пані Кірк, вона засміялася й сказала:

– Це, мабуть, професор Баер: він завжди робить такі речі.

Пані Кірк сказала мені, що він із Берліна, дуже вчений і добрий, але бідний, як церковна миша, й заробляє уроками на життя собі та двом маленьким племінникам-сиротам, яких виховує тут, в Америці, відповідно до бажання його сестри, яка була одружена з американцем. Не дуже романтична історія, але мене вона зацікавила, і я зраділа, коли почула, що пані Кірк здає йому свою вітальню для занять із деякими з його учнів. Між цією вітальнею та дитячою – скляні двері, тож я збираюся вдосталь поспостерігати за ним, коли він прийде, і тоді розповім вам, як він виглядає. Йому майже сорок, мамо, так що нічого поганого в цьому немає.

Після чаю й метушні з укладанням дівчаток у ліжко я взялася за великий робочий кошик і провела тихий вечір, розмовляючи з моєю новою подругою. Я вестиму журнал-щоденник і посилатиму його вам раз на тиждень. Тож сьогодні на добраніч, продовження – завтра.

* * *

Вечір вівторка

Ну й годинка в мене була сьогодні вранці в дитячій! Дівчатка розпустувалися, і я навіть подумала, чи не струснути їх як слід. Якийсь добрий дух навів мене на думку зайняти їх гімнастикою, і я застосовувала цей засіб, поки вони не втомилися й не захотіли посидіти спокійно.

Після сніданку служниця пішла з ними на прогулянку, а я взялася за шиття, як маленька Мейбл[41], із «готовністю духу». Я дякувала своїй щасливій зірці за те, що навчилася добре обметувати петлі, коли раптом двері вітальні відчинились і зачинились і хтось почав наспівувати Kennst du das Land[42], немов великий джміль.

Звичайно, це було жахливо непристойно, але я не могла опиратися спокусі й, піднявши один кінець портьєри, за якою знаходилися ті самі скляні двері, заглянула до вітальні. Там був професор Баер, і, поки він розкладав на столі свої книжки, я розглядала його.

Справжній німець – досить міцний, із темним скуйовдженим волоссям, пишнобородий, із солідного розміру носом та найдобрішими очима. Він до того ж мав прекрасний глибокий голос, дуже приємний для слуху після нашого американського, різкого або недбалого, бурмотіння. Костюм на ньому зовсім вицвів, руки – великі, а на обличчі – жодної по-справжньому красивої риси, крім чудових зубів. Однак він мені сподобався.

У нього чудова голова, акуратна зовнішність – він виглядав як джентльмен, хоч на сюртуку не вистачало двох ґудзиків, а на одному черевику я побачила латку. Він здавався дуже серйозним, незважаючи на те, що наспівував. Потім усміхнувся, підійшов до вікна і повернув до сонця бутони гіацинтів, погладив кішку, що зустріла його як старого друга, а коли пролунав стук у двері, відгукнувся звучно та жваво:

– Herein!