Читати книгу - "Амадока"

і обійняти його, взяти за руку. Знав, що хлопчик навіть не запитає професора, де його мама, чому вона не приїхала. Знав, що сам він теж із хлопчиком про це не заговорить. Ні про що не заговорить.

Уявляв мовчання, що наповнює дім на пагорбі над плюгавим містечком. Мовчання, крізь яке складно навіть пронести руку з ложкою. В якому надлюдських зусиль коштує спроба розкрити очі, рот чи заплакати.

Зламана шийка бабиного стегна проявила зламаність в усьому, що стосувалося професора. Зламаність при самому корені. Чи навіть зламаність кореня.

*

Дружина несподівано погодилася їхати. З одного боку, це було бентежно, з другого — знову воскресило професорову надію.

Все-таки з нею навіть у потягу було простіше, зручніше. Вона застелила професорові полицю, дістала з торбинки канапки з запеченою свининою. Він так любив смак цієї свинини з розмарином і паприкою, яку вона для нього пекла, що зараз ладен був розплакатися.

Тільки не думай, що я мовчатиму, — попередила його дружина, коли вони вже вляглись одне навпроти одного в темному купе. Чоловіки на верхніх полицях хропли. — Добре, я не думаю, — буркнув професор, хоча насправді він думав. Більше вони ні про що не говорили. Обоє знали, що у кожного з них безсоння.

О шостій годині ранку виїхали рейсовим автобусом до районного центру: потяги до містечка перестали ходити ще наприкінці Другої світової, бо залізницю знищили під час відступу німці.

На задніх високих сидіннях нещадно трусило, коліна впирались у спинки крісел попереду. Від радіятора йшов жар, зі щілин у корпусі сіялися гострі краплини дощу. Сільські люди в одязі, пропахлому курячим послідом, обклали професора і його дружину з усіх боків клунками й кошиками, напханими невідь чим мішками. Товсті груди якоїсь баби лежали на професоровій голові. Певної миті він відчув, що плаче. І знав, що дружина це помічає, що його сльози відображаються в порослій ворсом дорожнього бруду шибі, до якої вона відвернула голову, спостерігаючи за проковзуванням порожніх рудих полів.

Нуся і Христя зустріли їх на автовокзалі. Дві зсутулені постаті (одна — в хустці, друга — у прим’ятому згори капелюшку, який ніби використовували час від часу для зберігання яєць або картоплі) тулились під навісом перед входом до розплюснутої бетонної споруди.

Тебе що, живіт болить? — запитала Нуся в професора, помітивши, що той тримається за свій шрам від апендициту. Після потяга завжди так: там неможливо сходити по-великому, — сказала вона.

Нічого, зараз вдома нормально сходиш, — заспокоїла професора Христя. — Зараз поїси товченої картоплі з квасним молоком і одразу сходиш. А ти, Нусю, — звернулась вона до сестри, — звідки знаєш, що після потяга бувають проблеми зі шлунком? Ти так часто їздиш потягами?

Христя по-змовницьки підморгнула професорові і його дружині, показуючи їм, наскільки рада їх бачити.

Дуже багато ти про мене знаєш, — підвищила голос Нуся, стріпнувши головою, аж хустка з’їхала набік, смішно відстовбурчившись хвостиками на запалій щоці. — Я їздила, куди тобі і не снилось.

Поки вони трусились у таксі, сестри навперебій розповідали в найменших подробицях обставини перелому.

Це тому, що ти зацерувала їй колготки тонкими нитками, — сказала Нуся. — Я завжди використовувала найгрубші нитки, це допомагало їй втримувати рівновагу.

А може, це тому, що тобі було ліньки провести її п’ять кроків з однієї кімнати до іншої? — не поступалася Христя.

Професор і його дружина безліч разів вислухали перелік знамень, які почали надходити вже за кілька днів до випадку: оживали метелики, на стриху знайшлося гніздо з мертвими, ще зовсім лисими щуренятами, а за кілька годин до падіння зникла електрика і вода у криниці замулилась.

Зробивши укол, лікар відкликав Уляну на бік і сказав, що їхня мати до ранку не доживе. Цілу ніч сестри ридали над висохлим нерухомим тільцем, прислухаючись до ледь чутних хрипів і сопіння, які видавала приспана бабуся. Замотана, як лялечка, вона була схожа на муміфіковану дитину і займала всього лише п’яту частину вузького ліжка.

Вона прийшла до тями, коли сестри міцно спали, посхилявшись одна на одну і на материне ліжко. Стара кілька годин лопотіла щось сама до себе, аж доки Уляна не прокинулася від болю в поясниці і не почала кричати й метушитись. Вересками вона розбудила Христю з Нусею, і ті негайно знову почали плакати від нерозуміння і страху.

Їхня мати тим часом усміхалась і здавалась цілком спокійною. Вона по черзі зазирнула в очі кожній зі своїх підстаркуватих доньок і побажала їм мати таку ж щасливу долю, яка випала їй із її коханим і золотим небіжчиком-чоловіком.

Цілий день вона не змовкала, не втомлюючись пригадувати кожну мить їхнього з чоловіком знайомства, кожен погляд і усмішку, кожен доторк рук. Описувала колір його очей, і м’які губи, і солодкий подих. І як він непомітно, але міцно притискав її до себе під час їхнього весілля, щоб не зауважили батьки та гості. І як він жалів її, і як оберігав, і як вона тяжко за ним тужила, коли його не було поруч, і як солодко на нього чекала, і як завжди могла на нього покластися. З її слів, Василь Фрасуляк був найкращим господарем і найстараннішим працівником, найдбайливішим і справедливим батьком, але понад усе — її вірним другом і співчутливим коханцем.

Уляна вже після десяти хвилин материної маячні вдруге викликала швидку. — Зробіть щось із нею, вона збожеволіла, — процідила крізь зуби старша донька.

Лікар, вивчивши написане своїм попередником із минулої зміни, здивувався, що стара досі жива. Він сказав, що з маячнею нічого робити не буде, що краще їм порадіти з її бадьорости, бо потриває це зовсім недовго. Але що ж, він не мав куди подітись від накладання гіпсу на без малого сторічну кінцівку. Заспокоєна новою дозою знеболювального, Зена Фрасуляк зраділа вдячним вухам. — Ви, докторе, як дві краплі води схожі на мого Василя, — сказала вона і тут же почала зізнаватись лікареві в любові і дякувати йому, заливаючись сльозами, за те, що все життя він був їй вірним другом, її світком, її домом.

Це не припиняється й дотепер, — сумно посміхнулася Нуся, ступаючи із таксі просто в глибоке багно посеред битої Торговиці, на якій стояв будинок Фрасуляків.

А я завжди знала, що насправді вони сильно любили одне одного, — сказала Христя. — Дитина не могла такого не відчувати. Хай там що. Хай там що, — кілька разів повторила вона, крекчучи і не вміщаючись у пройму автомобільних дверцят. Професор взяв обох тіток за руки і допоміг їм дістатися до хвіртки. Дружина відчинила її і увійшла на подвір’я першою. Брязкаючи ланцюгом, рудий собака розривався від гавкоту і махав хвостом.

Дружина йшла подвір’ям дедалі швидше й