Читати книгу - "Амадока"

ось зірвалася на біг. Вона штовхнула вхідні двері, і тоді професор почув усередині дому її високий голос, який різко перейшов у плач. Вона обіймала сина. — Лякає дитину, — насупила брови Нуся, з осудом поглянувши на професора.

Хлопчик стояв, випростаний, безвольно звісивши руки вздовж тулуба. Його темне густе волосся давно не було стрижене, воно закривало вуха і карк іззаду. Він закусив нижню губу і опустив очі, терпляче чекаючи, коли мама його відпустить. Уляна — в білій блузці, з волоссям, охайно вкладеним після ночі на бігудях, так і застигла, не відпускаючи руків’я чавунної м’ясорубки. Червона алюмінієва миска в білі горохи повнилася бузковими хробаками з запахом талого снігу.

Всі завмерли навколо них, не знаючи, що вчинити. Професор розвернувся і пішов на вулицю за сумками. Зачинив за собою хвіртку, присів на ребро валізи і закурив. На якихось двадцять секунд у його голові запанувала цілковита пустка. Він полегшено випустив дим, про все забувши. Дивився на досконалу поверхню баюри під своїми ногами, на сліди ґумаків на дорозі.

Хвіртка рипнула. Професорова мати нависла над ним, одягнута в ґранатове широкоплече пальто. — Воно на тебе завелике, — вичавив із себе професор. — Ти куриш і виглядаєш паскудно, — сказала жінка. — Ти виглядаєш гірше, ніж моя столітня мати з поламаним стегном. І ти не менш божевільний, ніж вона. Може, навіть більш, — сказала Уляна Фрасуляк.

Професор застогнав і заховав обличчя в долоні. Недопалок зашипів і загас, поглинутий баюрою.

Ти маєш коханку, — продовжувала Уляна, обтріпуючи пальто від якоїсь білої шерсти, яка невідь звідки взялася на грудях. Вона нахилила голову, щоби добре бачити волосинки, її нижня щелепа виїхала вперед, а друге підборіддя розплюснулось об комір. — І це, звичайно, не дивно — з такою дружиною, — із неприхованою насолодою говорила Уляна. — Твоя дружина — абсолютна нікчема і нікудишня мати. Вона покинула власну дитину, не дбає про чоловіка і займається незрозумілою справою, що не приносить ні грошей, ні користи. Витрачає час на чужих дітей, поки її власний син цілими днями розколупує мурашники. У нього теж проблеми з головою, це перейшло у спадок.

Тоді і ти маєш проблеми з головою, — безвольно прошепотів професор, не знаходячи в собі жодних сил пручатись.

Звичайно, я теж, — погодилась Уляна, викресуючи кожне слово. — Інакше якого дідька я терпіла би тут усіх вас: цих двох дуреп, які сидять на моїй шиї, твого хлопця, який тільки і знає, що копирсатись у землі днями й ночами, тебе, не здатного дати собі раду з власним життям. Моя мама серед вас усіх ще найпритомніша.

Уляна раптом засміялася.

Ти тільки уяви, вона вже котрий день безперервно говорить про їхню з батьком любов. Як наречена!

Професор відчув напад дикого, неконтрольованого страху перед необхідністю зустрічатися з бабою. Йому до нудоти не хотілося дивитись на її немічне тіло, спостерігати за цим невідворотним розпадом на останній стадії. А ще дужче не хотілося ставати свідком того, як простакуватий, та все ж доволі стрункий людський розум розчиняється у хаосі, залишаючи по собі лише кілька чудернацьких, сміховинних мотивів.

Мати поклала йому на плече свою важку руку.

Слухай, — сказала вона. — Я розумію, що ти настільки дурний, аж знайшов собі жінку, яка за появи у свого чоловіка якоїсь першої-ліпшої коханки негайно розповідає про це власній дитині.

Професор підняв на Уляну запитальний і наляканий погляд. Уляна важко кивнула, склавши губи трубочкою і змістивши їх ліворуч. Професорова голова впала на його коліна, валіза гойднулася.

Давай, упади тепер іще в багнюку, — незворушним низьким голосом прокоментувала Уляна. Навіть не дивлячись на неї, професор знав, що його мати закочує очі.

Вона вичекала хвилину, поки її син знову відновив рівновагу на валізі, і продовжила.

Тільки не треба тепер розповідати про все це столітній жінці, яка лежить, прикута до ліжка, з поламаною шийкою стегна, по горло в гіпсі, уже напівмертва. Не треба повідомляти моїй матері (яка раптом за кілька хвилин до смерти відкрила в собі любов до власного чоловіка, застреленого п’ятдесят років тому), що дружина її внука вигнала його з власного дому і змусила жити в якійсь смердючій норі тільки тому, що йому захотілося раз чи двічі лягти з нормальною жінкою.

Не такою вже й нормальною, — самокритично процідив крізь зуби професор.

Не сумніваюсь, — сказала його мати. — Я б здивувалася.

Вона рішуче розвернулась, обдавши сина гарячим подмухом від розвіяної поли свого пальта.

Добре, немає часу дурно плести язиками, — Уляна зробила кілька кроків до хвіртки. — Хлопець сьогодні ще нічого не їв. Та і в тебе, Нуся сказала, проблеми зі шлунком. У потягу ніхто не може ходити в туалет по-великому, сказала вона. Яка велика знавчиня потягів. Тільки я кажу їй: чому ж тоді в цих потягових туалетах засрано все аж до стелі?

Професорові здалося, вона зникла за хвірткою. Але щойно він видихнув із полегшенням і потягнувся за новою сигаретою, як материн голос над його вухом проказав:

Візьми за шкурки свою жінку та хлопця і накажи їм, щоби бабі не говорили ні слова про жодне розлучення. Такого не було і не буде в моєму домі. Баба не повинна про таке знати. Бо я сама з вас усіх шкури спущу. Чув?

Чув, — кивнув головою професор.

Йому вдалося переконати дружину. Та погодилася: зрозуміло, що баба от‑от помре, але безпосереднім чином убивати її не хотілося. Богдан укотре мовчки кивнув головою, коли його попросили не говорити прабабці про те, що розповіла йому мама. — Все буде добре, — торкнувся професор хлопчикової щоки фалангою вказівного пальця. Хлопчик відсахнувся. Професор перелякано заховав руку за спину. — Нічого добре не буде, — з притиском сказала дружина і, пригорнувши сина до себе, задрижала від плачу.

Сідайте за стіл, — перебільшено радісним голосом крикнула Уляна. — Сідайте за стіл, щоби мама могла помилуватися нами всіма перед самі знаєте чим.

Професор із дружиною сіли з обох боків від Богдана. Професор налив синові газованої води, дружина поклала йому на тарілку тертий буряк і котлету. Хлопчик випив шипучу зелену рідину. — Колеться, — промовив собі під носа. Професор налив іще. Хлопчик знову випив, витер рот рукою і гикнув.

Поїж бодай щось, — сказала синові професорова дружина.

Хай не їсть, якщо не голодний, — сказала Уляна. — Я ці котлети для нього дві години смажила. І все знову дістанеться псові.

Старій підклали під голову високі вишиті подушки, знесли їх із цілої хати і навіть у сусідів позичили. Її сперли на стіну, до якої цвяшками була прибита червоно-руда верета. Уляна годувала її з ложечки ріденькою товченою картоплею. Крихітне бабине личко було розтягнуте усмішкою. Вона старанно відкривала рота, хитро поглядала на всіх, довго