Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

проти безбожності пануючої верстви, проти її схильності до асиміляції з римлянами та греками. Коли Сапіта наступного разу з’явився до Йосифа, той сказав йому, як і він із глибоко затаєною злобою дивився на статуї, що так провокуюче виставлялися навпроти сонця перед царським палацом. Похмурий, присадкуватий чоловік підняв одне плече ще вище, його маленькі очі зиркнули, опустилися знову, він нервово шарпав один із клинів своєї бороди. Йосиф хотів його підштовхнути. Він став цитувати пророка:

— «Телець є в країні, Ягве відкидає це. Людськими руками зроблений він, і це не може бути бог».

Він ждав, щоб Сапіта продовжив славнозвісну цитату: «Тому треба тельця стерти на порох». Але Сапіта тільки усміхнувся, він пропустив цю частину і процитував дуже тихо, більше до себе, ніж до Йосифа, дальше речення:

— «Вони сіють вітер і пожнуть бурю».

Потім він об’єктивно констатував:

— Ми завжди протестуємо проти злочинної гидоти. Ми були б вдячні єрусалимському комісарові, якби він у Тиверії теж висловив свою скаргу з цього приводу.

Сапіта не був такий відвертий, як Йоанн із Гісхали, але на його тихі натяки можна було покластися. Хто сіє вітер, пожне бурю. Не порозуміваючись далі з доктором Яннаї, Йосиф запропонував Юстові поговорити вдруге.

Просто, з одним єдиним слугою прибув він цього разу до Тиверії. Юст римським способом підняв, вітаючи, руку з розправленою долонею; але знову опустив її, усміхаючись, певною мірою поправляючи себе, і віддав гебрейське привітання:

— Мир.

Потім обидва пана сіли один навпроти одного, без нікого третього, кожен багато знаючи про іншого, в сердечній ворожості. Вони обидва досягли дечого від часу, як сперечалися в Римі, мали владу над людьми й їхньою долею, обидва стали старіші, риси їхні повиразнішали, але вони все ще подібні були на вигляд — блідо-жовтий Йосиф і жовто-коричневий Юст.

— Ви цитували пророка Ісаю, — сказав Йосиф, — коли ми недавно розмовляли.

— Так, — сказав Юст. — Ісая вчить, що маленька Юдея не повинна втягуватись у війну зі своїм всесвітньо могутнім супротивником.

— Він вчив цього, — сказав Йосиф, — а при кінці свого життя він утік у порожній кедр і був розпиляний.

— Краще одному чоловікові бути розпиляним, ніж усій країні, — сказав Юст. — Що ви, власне, хочете, докторе Йосифе? Я стараюся відкрити певний зв’язок між вашими заходами. Але або я занадто дурний, щоб вас зрозуміти, або ви маєте всього одну тільки мету: щоб Юдея оповістила Римові війну під проводом нового Макавея Йосифа бен-Маттіаса.

Йосиф стримався. Він знає, на жаль, ще з Риму про цю нав’язливу ідею Юста, що той вважає його за підбурювача війни. А він таким не є. Він не хоче війни. Тільки він її не боїться теж, зрештою, і з погляду Юста вважає його методи за неправильні. Треба розумними вчинками позбавити воєнну партію всіх приводів.

— Ми в Тиверії, звісно, не робимо цього? — спитав Юст.

— Ні, відповів Йосиф, — ви в Тиверії не робите цього.

— Я слухаю, — сказав чемно Юст.

— Ви в Тиверії, — пояснював Йосиф, — маєте, наприклад, цей царський палац із фігурами людей і тварин, що постійно дратує всю провінцію, постійно спонукає до війни.

Юст подивився на нього, потім почав широко усміхатися.

— Ви прибули, щоб повідомити мені про це? — спитав він.

Йосиф сповнений був усією своєю злобою проти зухвалої скульптури.

— Так, — сказав він.

Тоді Юст попросив його піти з ним. Він повів його через палац. А цей палац по праву був славнозвісний, як найпрекрасніша будівля Галилеї. Юст вів його через зали, двори, галереї, сади. Так, усюди були витвори скульптури, вони зрослися з будівлею. Цар Агріппа, його попередник і попередник попередника старанно і з смаком, не шкодуючи грошей, збирали сюди прекрасні речі з усього світу, частково дуже старі та славнозвісні речі мистецтва. В одному з дворів, що викладений був рудуватим бутом, Юст спинився перед маленькою скульптурою єгипетської роботи, що була стара, вивітрена та зображувала гілку, а на цій гілці птаха. Це був дуже строгий, навіть манірний витвір, але хоч птах був ще нерухомий, та видно було спокійну легкість льоту, для якого він підняв крила. Юст постояв недовгий час перед скульптурою, віддавшись спогляданню. Потім, наче прокинувшись, він сказав ніжно:

— Я повинен це усунути? — і, показуючи кругом: — І це? І це? Тоді ж уся будівля стане безглуздою.

— То зруйнуйте будівлю, — сказав Йосиф, і була в його голосі така безмежна ненависть, що Юст нічого не сказав більше.

Уже другого дня Йосиф покликав ватажка Сапіту. Той спитав, чи не досяг він чого у владущих у Тиверії. «Ні, — відповів Йосиф, — їхнє серце зашкарубіло. Але його влада, на жаль, кінчається на границях міста». Сапіта жорстоко шарпав частину своєї бороди. Цього разу він вимовив те речення, яке промовчав останнього разу: «Тому треба самарійського тельця стерти на порох». «Якщо люди Тиверії, — відповів Йосиф, — схочуть прибрати з перед своїх очей те, що гнівить їх, то він матиме вибачення для цих людей».

— І притулок теж? — спитав Сапіта.

— Можливо, що й притулок, — сказав Йосиф.

Роздвоєно стояв Йосиф, коли Сапіта пішов. Цей Сапіта, дарма що має високе плече, а дужий чолов’яга, він не стане надто ніжно поводитися з речами. Коли він і його люди вдеруться в палац, тоді не тільки статуї будуть усунуті. Це прекрасна будівля, її стеля з кедрового дерева й золота, в ній повно коштовностей. Вона безперечно належить цареві Агріппі і стоїть безперечно під охороною римлян. Деякий час тихо було в країні, і в Єрусалимі надіялися, що можна дійти порозуміння з Римом. Сандальник Акавія в продимленому капернаумському шинку бачив месію: і він не мав при собі меча. Певні люди в Римі того тільки й чекають, щоб єрусалимський уряд вчинив щось, що можна прийняти за напад. Те, що він тепер сказав, може покотити важкий камінь, який досі з великою силою утримувало багато рук.

Наступної ночі палац царя Агріппи був узятий штурмом. Це була простора будівля, дуже міцно споруджена, і нелегко було зрівняти її зі землею. Це й не вдалося цілком. Все відбувалося при несильному місячному світлі, і дивним чином без ніякого крику. Багато людей зайнято було руйнуванням, вони розлючено били в міцне каміння, розривали його потім руками, трощили його. З особливою злістю плюндрували вони фонтани. Діловито вешталися всюди, забираючи коштовні килими та тканини, золоті оздоби стель, добірні тарелі, все це без крику.

Юст скоро усвідомив, що його військо занадто малосиле для успішної боротьби з нападаючими, і заборонив будь-який опір. Але «Месники Ізраїлю» вже вбили понад сотню солдатів і грецьких жителів міста, що,