Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 19

Повертаючись додому цього вечора, Клара відчувала дивне, майже незрозуміле хвилювання. Уперше за довгий час думки про дім не викликали в ній звичного відчуття втоми й бажання просто закритися у своєму коконі. Сьогодні на неї чекав Ярослав. Вона й не думала, що зможе звикнути до цієї думки так швидко, але це трапилося, як ранковий сонячний промінь, який раптом осяває все, не питаючи дозволу.

Тільки-но повернувши ключ у замку, одразу почула легкий скрип сковорідки, що лунав із кухні. «Ну ось,» — подумала Клара, стримуючи посмішку, — “ще не минув і день, як він уже господарює, як у себе вдома”. Цей, здавалося б, дрібний факт чомусь грів душу, перетворюючи її звичайний будинок на обжитий і затишний куточок.

Клара зняла пальто і пройшла на кухню, боячись злякати Яра. Він стояв до неї спиною, зосереджено щось помішуючи, у футболці, яку вона вже подумки охрестила «домашньою» — занадто великою і витягнутою на плечах. Вона відчула, як мимоволі тягнеться до нього, як до оазису. І ця думка, така нова, наповнила її теплим, майже святковим почуттям. Її присутність змусила Ярослава озирнутися, і його обличчя осяялося легкою усмішкою, сповненою того самого дитячого, зніяковілого щастя, що його вона й сама відчувала.

— Ти готуєш? — вирішила злегка його піддражнити, хоча всередині розливалася справжня насолода від цієї несподіваної картини.

— Ну, це якщо так можна назвати... Минулого разу ти згадала, що полюбляєш просту їжу, без «зайвого пафосу», тож ось — омлет і тости з сиром. Зізнаюся, у мене були амбітні плани на пасту, але я ще тільки морально дозріваю, — Ярослав відповів, піднімаючи на неї очі, і в його погляді читалися і легкість, і збентеженість, і ніжність, яку він не вмів приховувати.

Клара присіла навпроти, і вони тихо посміхнулися одне одному. У цій тиші, яку переривало лише потріскування сковорідки, було дивовижне відчуття дому. Вони не поспішали щось доводити або здаватися кращими, ніж були. Раптово Клара усвідомила, що її спокій зараз був куди глибшим і надійнішим, ніж вона могла собі уявити раніше. Поруч із ним не було потрібно слів про «серйозні стосунки», він уже здавався частиною її життя, і це було м'яко, тепло й безпечно.

Коли Ярослав поставив перед нею тарілку, з іронією запитав:

— Ну що, я тепер офіційно твій шеф-кухар на сьогодні?

— Безумовно, і це звання тобі залишається за замовчуванням, — вона підняла виделку, придушуючи посмішку, — завоював його чесно — спробою зробити омлет.

Їжа була проста, але за їхнім сміхом і легкими уколами витало щось глибше. Вони розуміли, що їхній зв'язок — це не спалах, не прагнення роздобути одне одного, не маска. Це щира зустріч двох самотніх сердець, які перестали боятися бути неідеальними. Клара знала, що він теж помітив цю свободу, щоразу, коли його погляд зустрічався з її очима. У ньому не було колишнього ідеалізму або нав'язливого бажання переробити її. Він приймав її такою, якою вона була, і це дивовижне почуття відгукнулося радістю в її душі.

Покінчивши з вечерею, вони влаштувалися у вітальні, і Ярослав, не відриваючись від неї, запитав, як минув її день. Він весь час намагався ніби ненароком доторкнутися до неї, обійняти, підштовхнути плед. Її роздратування і втома після не надто вдалого робочого дня кудись випарувалися, поступившись місцем легкості. Розповідаючи йому про колег і дрібні робочі перипетії, вона почувалася ніби поруч із другом, який ніколи не судить, навіть коли їй доводилося заглиблюватися в дрібні деталі.

У такі моменти здавалося, що їхні розмови тривають уже вічність і могли б тривати ще стільки ж.

Коли годинник показав майже середину ночі, вони замовкли. Клара відкинулася на спинку дивана, з насолодою торкаючись плечем його плеча. Їй навіть не довелося пояснювати, яке важливе для неї це крихке щастя спільних дрібниць, ця легкість моменту. Вона відчула, як він на мить затримав подих, наче розумів, що її думки стосуються чогось важливого, майже потаємного. І, наче у відповідь на її теплий, довірливий жест, Ярослав акуратно поклав руку поверх її, оберігаючи цю мовчанку, як скарб.

І хоча обидва розуміли, що кожен із них, як і раніше, бореться з власними страхами, був один факт, який вони тепер обоє знали напевно: якщо кожен вечір закінчуватиметься ось так, із жартами, їжею, випадковими доторками та мовчанням, які нічого не вимагали, але обіцяли все, — вони були б готові зустрічати кожен новий день разом.

Ярослав, нарешті зібравшись із думками, зізнався Кларі, що все-таки мусить повернутися. У словах його звучала обережність, і, можливо, навіть жаль. Він дивився на неї з теплом, немов хотів запам'ятати кожен вигин, кожну рису, як останній подих цього довгого, прощального моменту.

— Мені справді потрібно поїхати, — сказав він м'яко, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. — Є справи, які я не можу вирішити на відстані. Вони вимагають... ну, моєї особистої присутності, скажімо так.

Клара уважно слухала, намагаючись не видати хвилювання. Її загострена чутливість до інтонацій уловлювала більше, ніж хотів би показати Ярослав: тінь сумніву, прагнення бути чесним, але й водночас полегшити тяжкість своїх слів. Вона відчувала, як у грудях наростає незвичне, але невідворотне відчуття наближення прощання.

Ярик не став говорити жінці, яка стала для нього найдорожчою, що хоче поговорити з батьками і другом про те, що з ним сталося в столиці. Тому що розібратися в собі сам просто не міг.

Коли Ярослав уже стояв на порозі, з його обличчя зникли звичайні м'якість і усмішка. Він намагався бути спокійним, зібраним, але в глибині погляду миготіла настороженість і ледь вловимий смуток.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍