Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

великі очі, занадто гострий ніс, врода, народжена з недосконалости, чорно-білий макіяж ще її підкреслює, важко відірвати погляд, важко забути.

Вона роззиралася по купе, шукаючи виходу для нетерплячої енерґії, приводу, щоб розрядити ситуацію. Єлена зупинила погляд на розкиданих по столі паперах.

— Що то за шифри?

Підхопилося-підскочилося до секретера.

— А-а, ні, — засміялося, збираючи машинописи й рукописи до портфеля, — ніякі то не шифри; от, забава в математичну логіку.

— Так?

Глипнулося підозріло.

— Панна вважає математику цікавою?

Вона зробила ображену міну.

— Чи не можу я зацікавитися тим, чого не знаю? Чи кожен здоровий розум не інтриґують найбільше саме ті речі, які він не мав оказії спіткати, речі, поки що незрозумілі, таємничі й екзотичні — на противагу до того, що знане й уже нудне? Чому ви дивуєтеся, пане Бенедикте? — вона взяла одну з карток. — Прошу мені сказати, ось це, наприклад, про що тут ідеться?

— Ох. Це навряд чи вдасться… Ну добре, не дивіться так.

Боже мій, чи існує банальніший спосіб зав’язати розмову? Слід дозволити чоловікові розбазікатися про його роботу, його hobbies, дозволити салонно вразити, нехай думає, що жінку це справді цікавить і вона уважно слухає; нехай павич розпустить свого хвоста. Адже ж зналося про цей принцип.

І все ж:

— Логіка, м-м-м, логіка вивчає правила розумування, коректність методів, за допомогою яких роблять висновки, чи вам і справді хочеться почути про це?

— Коли вас питають, що ви робите, то що ви кажете?

— Що якось зводжу кінці з кінцями.

Вона підняла брову.

— Ну, добре, — всілося навпроти панни Єлени, поклалося портфель на колінах, розгладилося папери. — Я працюю над логікою суджень. Кожне судження має логічне значення. Значення — стосовно істини. Але не все, що ми говоримо, є судженням у логічному сенсі. Не є ними, наприклад, запитання, не є накази, висловлювання, позбавлені підмета або присудка, чи іншим чином кострубаті значення. Бамбарара бумбарує бімбарика. Істинно це, чи хибно? Розумієте?

— Так, так.

— Від Античности, від Арістотеля вважалася чинною класична двозначна логіка. Її називають двозначною, оскільки вона оперує двома значеннями: істини й омани. Кожне судження є або істинним, або хибним. Від Арістотеля походить також кілька основних правил логіки, про які ви могли колись чути. Правило несуперечности гласить, що одне й те саме судження не може бути водночас істинним і хибним. Ми розмовляємо й не розмовляємо. Я живий і неживий. Я є людиною, і я не є людиною. Очевидний абсурд. Правило виключеного третього — що для довільного судження є тільки дві можливості: або істинним є певне судження, або його заперечення. Дощ падає, або не падає. День, або не день. Ми їдемо потягом, або не їдемо потягом.

… Проте уже в давнину з принципами арістотелівської логіки полемізували. — Запалювалося. — Ми знаємо від Ціцерона про суперечку між Хрісіппом і Діодором щодо правомочности пророцтв авґурів і халдейських ворожбитів. Стоїки були запеклими детерміністами й двозначниками, панно Єлено, omnem enuntiationem aut veram, aut falsam esse. Але й сам Арістотель мав такі моменти сумніву в «Герменевтиці», розглядаючи, наприклад, морську битву, яка може, але не мусить відбутися наступного дня. Потім це нишком було протягнуто крізь середньовічну схоластику, Павло Венецієць у «Logica Magna» вкинув усі оті майбутні морські битви до категорії суджень «невирішуваних», insolubilia. А кільканадцять років тому проблему заново поставив доктор Котарбінський, замість двозначної логіки запропонувавши тризначну логіку.

… Отож, не всі значущі судження є істинними або хибними в момент висловлювання. «Усяка істина вічна, але не всяка істина одвічна». Це означає, панно Єлено, — розігналося уже майже до слововиверження, — що коли якась подія відбувається, то істина про неї усталюється, і все, що ми про неї скажемо, буде істинним чи хибним; але до того часу, поки перебіг цієї події не завершився, твердження про неї не є ні істинними, ні хибними. Такі судження посідають інше логічне значення, власне вони і є «невизначеними». Чи доїдемо ми вчасно до Іркутська? Щó б я зараз про це не сказав, воно не матиме стосунку до істини й омани.

— Чи правильно я зрозуміла: стара логіка має стосуватися тільки минулого, так?

— Більш-менш. Бо в цій точці я розходжуся з Котарбінським. Я не маю такої упевнености. Треба відповісти собі на три запитання:

… Чи закони логіки вшиті в саму реальність — як основа в тканину, ритм у мелодію, барва в світло, — а чи ми сотворили їх як свого роду мову, що служить для розповідання про світ? Чи, отож, вони були б іншими, якби ми інакше говорили, інакше мислили, походили з іншої культури, іншої Історії, іншими тілами брали би участь у світі, іншими чуттями сприймали цей світ? Чи були б вони для нас іншими, якби ми не були людьми? Чи вони, отже, інші для лютих?

… Чи взагалі існує та істина, до якої апелює кожна логіка, істина сама собою, тобто об’єктивна, абсолютна міра слушности всіх суджень, — а чи ми маємо тільки неповні наближення, засновані на тому, щó ми знаємо, щó ми можемо пізнати, будучи такими, якими народилися? Однак якщо немає об’єктивної і абсолютної істини, то ми не маємо права говорити про будь-які наближення до неї: можна бути ближче або далі від конкретного пункту, на відстані, вимірюваній за певною шкалою, — але неможливо наближатися чи віддалятися від місця, що не існує або яке залишається невизначеним у просторі. Або, таким чином, нам дано об’єктивну істину, незалежну від того, хто її пізнає, або взагалі не існує істини й омани в тому сенсі, в якому ми всі послуговуємося цими словами.

… І нарешті: який арґумент свідчить на користь надання особливого статусу минулим подіям, що до них використовується двозначна логіка, а до майбутніх подій уже ні? Вони залишаються тим більше невизначеними, чим далі перебувають від нашого безпосереднього досвіду й чим менше вони детерміновані. Чому аналогічного принципу тризначности ми не застосовуємо до речей минулих? Чи не є це просто упередженням, зумовленим людською природою, — бо людина пам’ятає минуле, а майбутнє тільки уявляє собі, тільки передбачає? Тож чи не слід уживати двозначну логіку тільки стосовно найбільш безпосередньо даної нам сучасности?

Панна Єлена слухала дуже уважно, випнувши груди вперед, голівка вгору, очка широко розплющені: слід визнати, вона дуже добре розігрувала зацікавлення.

— Я, мабуть, усе ж не зовсім розумію, будь ласка, допоможіть мені, пане Бенедикте. Чим би це відрізнялося від визнання того, що ми просто не знаємо, що, власне, трапилося в минулому? Так само, як не знаємо, що станеться у майбутньому.

— Ви, панно, помиляєтеся. «Я