Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але, згідно з вашою логікою… Наполовину правда, наполовину брехня, одна з можливостей, чи не так? Яким, отож, є той, — панна Єлена накреслила в повітрі коло, — обшир визначености, в якому логіка…
— Замерзає? Теперішність. Тут і тепер. Те, що ми сприймаємо чуттями.
— Отож, уже не вчорашній день? Ви не вірите власній пам’яті?
— Що ж, різні люди пам’ятають різні версії тих самих подій… Природно, про те, що сталося учора, я можу виснувати доволі певні висновки. Котарбінський писав про детерміноване майбутнє: я ковтну оце зараз отруту, що неминуче вбиває через годину, й можу вже тієї самої миті сказати згідно з істиною, що завтра буду мертвий. Крім того, я можу дещо сказати й про детерміноване сучасним минуле. Що коли я живий сьогодні, то був живий і вчора. Хоча, можливо, слід би ужити інше слово для детермінізму, спрямованого навпроти потоку часу. Ну, але саме так ми дедукуємо про існування речей, що перебувають поза нашим безпосереднім досвідом. — Обвелося хутким жестом нутро купе, потяг, залиту дощем рівнину. — Про те, що було кілька років тому… набагато менш упевнено.
Панна Єлена Муклянович притиснула ніготь до червоних губ.
— То, може, ви все ж той граф?
— О, Боже!
— Ну так на одну десяту, кхм?
І розсміялася.
Сховалося портфель із паперами до шухляди секретера.
Єлена простягла білу, наче мармурову, руку; панна легко торкнулася рукава домашньої куртки, далі рука зісковзнула по гладкому матеріалі на зап’ястя, у неї була суха прохолодна шкіра.
— Ну, будь ласка, не гнівайтеся, дуже прошу. Все це справді дуже цікаво. Слово! Тільки, що ви так страшенно серйозно до себе ставитеся… Бачили б ви свою міну… А як ви зажурилися через оту історію із князем Блуцьким!.. Чи ви взагалі посміхаєтеся? Прошу посміхнутися. Ну! Я вас дуже ласкаво прошу, пане Бенедикте!
Вищирилося зуби.
— Я щасливий, як п’яний заєць.
— О! Так уже краще! Я ще вас наверну, от побачите. А якщо ви думали, що…
У стінку отделения постукали.
— Єленко, час на твої ліки!
Панна закотила очі.
— Зараз, тітонько!
Погризлося великий палець.
— Підслуховує, еге ж? — спиталося пошепки.
Єлена стенула плечима. Вона встала, потяг підстрибнув на колії, вона схопилася за золочених змій клямки від ґардероби. Машинально всталося також.
Гостя приклала вказівний палець лівої руки до відлоги домашньої куртки, на висоті серця.
— А тепер, — почала вона суворо, — прошу мені пообіцяти, що ви підете до вагона-ресторану, з’їсте сніданок, як нормальна людина, потім у покої для курців ви викурите спокійно цигарку для гарного травлення і…
— Панно Єлено! — жахнулося.
— Що? Ну що? Я не піду, поки ви мені не пообіцяєте! Думаєте, я жартую?
І для більшого ефекту вона тупнула, щоправда безгучно, бо килим заглушив стук пантофельки.
— А з чого ви тепер смієтеся, га? Тепер ви смієтеся!
Віднялося її руку від грудей, піднеслося і злегка торкнулося губами.
— Обіцяю, панно Єлено, обіцяю.
На це облили її рум’янці — зважаючи на блідість її шкіри, червоні, мов плями від обмороження.
Вона висмикнула руку, відступилася. Раптова сором’язливість завадила їй тепер підвести очі, панна обводила поглядом зелені стіни, заплутані узори килима, позолоту й орнаменти.
З кожним кроком назад, проте, до неї поверталася упевненість у собі. Стоячи вже в коридорі, вона на мить притримала двері й нахилилася усередину купе.
— І, звичайно ж, ми побачимося на обіді! — оповістила вона бадьоро. — Ви ж мусите мені розповісти, що власне сталося на сеансі княгині Блуцької! Обов’язково!
І пішла.
Та-а-ак. Дядина Лавренція, яка потерпала від хронічного захворювання крови й більшу частину часу проводила в шпиталях і санаторіях Італії та Швайцарії, коли їй раптом кращало й вона на кілька тижнів уставала з ліжка, вибухала такою само емоційною енерґією, достоту нав’язуючись родичам, знайомим і незнайомим, з притаманною дітям наївністю і відвертістю, із безневинною цікавістю до світу й людей. Хвороба поляризує характери, і чим важча — тим більше; з неї виходять або згаслими, пригніченими, виснаженими тілом і душею, або саме з великою жагою до життя, вічним голодом до вражень.
Убралося сірий костюм, зачесалося волосся, ще мені поглянулося у дзеркало, перевірилося заріст… Але чим довше це триватиме, тим більше зусиль вимагатиме, щоб врешті-решт, однак, переступити поріг; єдиний порятунок тут в автоматизмі й бездумному нахабстві — клямка, ключ, замок, голову вгору, вперед! Аби лиш без посмішки.
У вагоні-ресторані залишилося тільки два пасажири; сілося у протилежному кутку. Стюард з непроникним виразом обличчя подав меню. Обличчя прислуги завжди мають подібний вираз, це маски багатозначної байдужости: за чим би ти в них не шукав, чого б не страхався чи сподівався у них розгледіти — саме це й побачиш. Не дивилося на кельнера, замовляючи страву. Ті двоє вийшли. Десь у вагоні відчинили вікно — і їдальню наповнив запах дощу, холодна волога зависла в повітрі. Посуд і столові прибори, порцеляна й метал, скло й срібло дзвеніли в тиші (в тиші, тобто на тлі важкого метронома потяга). В дверях на кухню стояв головний стюард, випростаний, із серветкою, перекинутою через руку, поглядом, втупленим у простір. Він не дивився, але бачив. Їлося квапливо, ковталося непережовані шматки. Була неділя, у меню значилися англійські пудинги у семи варіантах, описані чотирма мовами. Їх можна з’їсти ще хуткіше.
У проході до салону на мить спинилося. Яке безумство, свідомо йти на муки. Й навіщо, без потреби ж. Єдине, що слід зробити, — це дістатися до Іркутська. А обіцянки прекрасним очам — пусті обіцянки. Та ж це не має сенсу. Один крок — і всі будуть витріщатися, як на теля із двома головами.
Увійшлося усередину.
Чоловіки підняли голови, розмови змовкли. Підійшлося до стюарда, попросилося вогню. Дивилося крізь вікно, затягуючись першим димом; дивилося крізь вікно у стелі, видмухуючи перший дим. Присутні поступово поверталися до перерваних розмов. Вітер гнув гіляки ялин і сосен, гнав небом темні хмари, над пагорбами зблискувало в небесних засіках біле сонце, електричний вогонь богів, експрес рухався назустріч веселці. Чи можна вже безпечно відвернутися від вікна? Відвернулося.
Двері до більярдної зали було розсунуто. До великого столу було приставлено крісла, четверо чоловіків грали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крига. Частини І–ІІ», після закриття браузера.