Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

27

Олівер

 

Я сидів у машині, стискаючи кермо так сильно, що пальці затерпли. Всі говорили, що це частина плану. Що все йде, як треба. Але коли двоє чоловіків схопили Ліну й різко розвернули її, я мало не вискочив з авто.

 

Щось у мені рвалося на шматки.

 

Я бачив, як вона пручалася, як намагалася зробити вигляд, що вона просто здивована і не розуміє, що відбувається. Але я знав, що відбувається.

 

Її заштовхали в машину, і вона зникла за тонованим склом.

 

— Bloody hell… — я видихнув, намагаючись взяти себе в руки.

 

Все йшло за планом. Саме так ми домовлялися.

 

То чому мені так хотілося рознести це чортове місто й вирвати її з лап цього покидька?

 

Мій телефон завібрував.

 

— Привезли, — повідомив Нік коротко.

 

Я кивнув, хоча він мене не бачив. Люди Ніка вже були на своїх позиціях. Вони підтвердили, що Ліна в будинку Андрія.

 

Тепер залишалося чекати.

 

І це довбано дратувало.

 

— Вона справиться, — голос Ніка був спокійний, але я знав, що він теж хвилюється. — Вона знала, на що йде.

 

— А якщо ні? — Я різко розвернувся до нього. — Андрій може її вбити, якщо щось піде не так.

 

— Тому ми й не дозволимо нічого піти не так, — Нік схрестив руки на грудях, але я бачив, як він нервово стискає пальці.

 

Я відвернувся й глибоко вдихнув.

 

Це було не схоже на мене. Я не втрачав контроль. Не дозволяв собі занурюватися в емоції. Але ця дівчина… Вона пробилася крізь усі мої захисні механізми так легко, що мені ставало страшно.

 

Я знав її всього кілька тижнів.

 

І вона вже стала для мене важливою.

 

— Олівере, зосередься. Ми маємо справу, — Нік поклав руку мені на плече. — Андрій повинен зв’язатися з Лео, щоб домовитися про зустріч з Інгою. Це наш шанс.

 

Я повільно видихнув і кивнув.

 

— Я вже зробив підставний рахунок, — я відкинувся на сидінні, повертаючи хід думок у правильне русло. — Андрій має повірити, що це «сейфовий рахунок», де він зможе приховати гроші. Якщо Інга переконає його перевести туди кошти, ми його дістанемо.

 

— Головне — щоб Інга впоралася, — Нік перевів погляд на телефон.

 

 

Я провів рукою по обличчю й підняв трубку.

 

— Інго, ти впевнена, що впораєшся?

 

— Олівере, не починай. Я краще за тебе знаю, як працювати з такими, як Андрій, — її голос був твердий, але я відчув у ньому легку напругу.

 

— Це не просто «такі, як Андрій». Це сам Андрій, — я стиснув телефон. — Якщо він щось запідозрить…

 

— Я впораюся, — її голос став ще твердішим. — А ти поки що просто зроби свою частину.

 

Лінія обірвалася.

 

Я кинув телефон на панель і знову подивився у вікно.

 

Ліна.

 

Вона була там. Одна. В цьому будинку, заповненому спогадами, які вона б воліла стерти з життя.

 

І я нічого не міг зробити.

 

Ще ні.

 

Але коли прийде час, я зітру Андрія з лиця землі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍