Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"

18

— Що ти тут робиш? — Арсен непомітно відпустив мою руку та підійшов ближче до неї.

— Я дзвонила тобі весь ранок. Ти жодного разу не відповів, — дівчина примружила очі, — що, бляха, відбувається?

— Давай не тут, добре? — нотаріус був напруженим і від цього мені хотілось сміятися. Тому я зі всіх сил намагалась тримати себе в руках.

— Я хотіла з тобою разом поснідати, — білявка знову кинула на мене косий погляд і заговорила тихіше, — ми так давно не бачились. Я скучила. Чи для тебе це нічого не означає?

— Знаєте…— я втрутилась, бо мене страшенно злило, що вона досі вважає їх парою, — думаю, такі речі вам краще обговорити наодинці. Не дуже приємно підслуховувати розмови про чиєсь особисте життя.

— То ви не слухайте, — фиркнула дівчина.

— А ви все ще в моєму домі, — я схрестила руки на грудях.

— Думаю, нам справді вже треба йти, — Арсен коротко посміхнувся і вийшов надвір.

— Сподіваюсь, ви швидко переглянете документи, — заговорила я, дивлячись на нього багатозначним поглядом, — і приймете правильне рішення.

— Неодмінно, — Арсен легенько посміхнувся кутиком губ і вони пішли, одразу почавши про щось розмовляти.

Дивлячись цій парочці вслід, щось неприємне вкололо десь між ребрами. Чомусь абсолютно не довіряю цій особі. Думаю, вона взагалі може не погодитись на те, що вони більше не пара і що у Арсена є своє нове життя. Якщо вона особисто приїхала сюди, щоб знайти його, бо чоловік просто не відповідав на її дзвінки. Це таке сильне кохання чи просто бажання контролю та власності… Я так і стояла з відчиненими дверима, незвжаючи на холод та сніг, що мимоволі залітав до будинку. В голові був лише один момент — Арсен хоче одружитися зі мною?

— Що ти робиш? — за спиною почувся невдоволений голос матері.

— Та я… — востаннє подивилась туди, де зник Арсен і зачинила двері, — стало щось душно, голова запаморочилась. Я вирішила подихати свіжим повітрям.

— Справді? З тобою все добре? — вона зміряла мене поглядом, — я б спитала, чи не вагітна ти, але вчорашня пляшка вина… Думаю, ти б так не ризикувала.

— А ти тільки й чекаєш цього, правда? — я схрестила руки на грудях, — щоб я почала жити так, як ти цього хочеш.

— Не знала, що хотіти щастя своїй дитині — гріх. Та для тебе, я бачу, все, що повʼязане з сімʼєю, це жахливо. Навіть на свята не змогла протриматись довше одного вечора. 

— Ще будуть якісь цінні поради? — я закотила очі.

— Так, — вона важко видихнула, — твій батько дратує мене. Він серйозно обдумує всю цю… дурнувату ідею. І здається, не відступиться. Так що, якщо в тебе є хоч хтось на увазі, то обери собі чоловіка сама. Бо якщо він почне це робити…

— Чому він має взагалі когось шукати!? — мене миттєво охопила злість, — це моє життя. Бабуся мені залишила спадок, в кінці кінців. І я сама хочу вирішити це питання.

— Але його не переконати, — мама похитала головою, — хоча можеш спробувати. Зіпсувати собі та йому нерви.

— От побачите, — я важко видихнула, — нічого не буде так, як хоче він чи ти. Моє життя буде моїм.

— Невже ти вигадала щось краще? — мама підняла одну брову.

— Ні, — я заперечно похитала головою, — але й ви не втручатиметеся ні в цю справу, ні в моє життя.

Я страшенно розізлилась. Чи то на батьків, чи то на ту колишню Арсена, але мені дуже хотілося розвіятись. То ж ще користуючись моментом, я вирішила прогулятися на площу і знову зʼїсти тих неймовірних пончиків. Мені здається, якби сказали віддати той дурний спадок, а натомість цілий рік мати змогу пробувати цю прекрасну випічку, я б задумалась… На вулиці й далі було досить багато людей, а за пончиками знову була найдовша черга. Мабуть, мій поганий настрій було видно в мене на обличчі максимально сильно, бо мені дали один зайвий пончик і другий безкоштовний чай. І той чоловік з великими вусами дивився на мене співчутливо-добрим поглядом. Мабуть, я справді була надто розлючена... І ненавиджу, коли на мене так дивляться. І поки я доїдала свою порцію насолоди, міцні руки різко обійняли мене ззаду. Від неочікуваності я пискнула і ледь не впустила пончик на землю.

— Точно знав, що знайду тебе тут, — засміявся Арсен і ще сильніше притис мене до себе.

— Для чого так лякати...— я намагалась заспокоїти надто швидке дихання.

— Ой... Вибач, я забув, — він став перед моїм обличчям та обережно провів по ньому пальцями.

— І що, як пройшла розмова з твоєю колишньою? — я з цікавістю підняла одну брову.

— Ну, досить... бурно.І здається, вона зрозуміла, що моя нова дівчина це ти. Але якось насправді байдуже. Головне, що все це остаточно позаду і ми сміливо можемо бути разом.

— Твоя дівчина? Вона так і сказаала? — я розсміялась і на мить задумалась, що досі навіть не знаю імені тієї колишньої. Але може це й добре. — А хіба ми офіційно зустрічаємось?

— А хіба ні? — Арсен нахмурився, — я думав, що це у нас вийшло само собою. Не знав, що ти так любиш офіційність.

— А може справді люблю? — я схилила голову набік.

— Ну гаразд, — нотаріус важко видихнув, подивився кудись повз мене, а потім на мить зник, повернвшись із вже знайомою мені коробкою.

— Ну і що далі? — я розсміялась.

— Отже, — Арсен дістав з коробки пончик і тримав його так, наче це каблучка, — Регіно, ти будеш моєю дівчиною?

— Ти серйозно? — я розсміялась, закинувши голову назад, — а я вже подумала, що ти освідчуєшся мені по-справжньому.

— Ну... по-справжньому буде точно не так... ще будуть квіти, — він теж засміявся, — а зараз що? Ти відмовляєш мені?

— Звісно що ні, — я нахилилась та відкусила шматок пончика, — я буду твоєю дівчиною, Арсене.

— Що ж... це точно позитивна відповідь, — він посміхнувся і відразу ж поцілував мене, обійнявши однією рукою за плечі.

В той момент мені хотілося просто пищати та стрибати від щастя. Ще ніколи я не почувала себе такою легкою, такою щасливою... і ще ніколи я так не кохала. І відчувала те ж саме — він кохає мене. Арсен замовив ще одні пончики і я дуже хотіла їх з'їсти. Та здається, він сам був надто голодний, то ж навіть довелося з ним трохи повоювати, щоб їсти саме ті, які подобаються мені найбільше. Арсен, здається, їх помітив, тому нагався вхопити пончики першим. І це було так по-дитячому мило, просто та весело... Мені здавалось, що ми були разом все життя. Наче я ідеально знаю Арсена, а він мене. А все інше вже просто неважливо, лише ми. І ця випадкова зустріч, якої ніби-то й не мала бути сьогодні, це лише довела. Довела, що для мене він особливий чоловік, який зміг так легко та швидко змінити моє життя.
То ж додому я повернулаь у чудовому настрої. Його не похитнув навіть прихід тітки, яку я зустріла сидячою на кухні з чашкою чаю. Що мене здивувало, адже батьки були у вітальні та дивились якийсь фільм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍