Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Монстр кинувся з башти на першу хвилю. Його меч був чорний від попелу, але він прорізав коридори. За ним ішли ті, що вижили. Він кричав:

— Не за славу! Не за пам’ять! За подих!

Агнесса вела жінок. Вони кидали олію, вогонь, каміння. Вони носили воду для поранених. Вони гинули поруч із воїнами.

Комрад палав, але не падав.

Ворота було пробито. Вороги ринули всередину. Бій тривав на вулицях. У кожному домі. У кожному дворі. Стіни були облиті кров’ю.

Монстр був поранений — у бік, у плече, в ногу. Але він не зупинявся. Він падав, вставав, знову бив. Поки його не прошили три списи. Він впав, хапаючись за землю, наче хотів утримати місто.

Дітей вели до храму. Там жриці молилися, захищаючи їх власними тілами. Варвари ввірвались — і там усе змішалося в крик.

На коні, на центральній площі, стояв Дактарус. Він зліз. Його чорна мантія тяглася по багнюці. Він ішов по тілах, по попелу, по мечах, які більше не спротивлялись.

Він увійшов до головної зали.

Двері вибиті. Підлога — тіла охорони. Вогонь тріщав у розбитому вогнищі.

А на троні, з закривавленим обличчям, ледь дихала Агнесса.

Вона подивилась на нього. Навіть у слабкості — її очі не зламались.

— Ти... не переміг, — прошепотіла вона.

Дактарус підійшов повільно. Він почав дуже голосно сміятись. Його сміх був дуже важким в пустому залі.Схилився.

— Я не хотів перемоги. Я хотів... тиші.

Він поклав долоню на її чоло. Підняв її голову так, щоб їхні погляди зішлись. Очі Агнесси залишилися відкритими.

І в ту мить — бій закінчився.

Агнесса ще дихала. Легені — в клаптях, серце — сповільнене, але очі… очі дивилися прямо в суть.

— Ти думаєш, що програла силу, — прошепотів він. — А я скажу тобі: ти програла ілюзію. Яку я вам подарував. 

Агнесса сіпнулася. Спробувала щось сказати, але він підняв палець.

— Слухай. Бо більше ніхто не почує. Я скажу тобі правду. Не легенду. Не страх. Істину.

Він дивився їй в очі. Спокійно. Без люті. Майже… по-людськи.

— Не існує могутньої сили під землею. Точніше вони ж, але вони слабкіші навіть ніж ви.Ніхто не спить у горах. Немає давнього зла, немає головних. Вони лише виконують свою просту місію. Вирощування.Немає сил, що ведуть мене. Є лише я.

Агнесса ледь поворухнулася. Він продовжив:

— Коли я прийшов до Комрада… один, без армії, ви могли мене вбити. І все б скінчилося. Але ви не наважились. Ви захотіли повірити. І я дав вам те, чого ви так прагнули: таємницю. Жах. Міф.

Він посміхнувся:

— Я переграв вас на вашому ж полі. Я дав вам страх, якого ви самі виростили. І він виріс до легенди. До втечі. До кораблів. Я змусив вас повірити.

Агнесса прошепотіла:

— Навіщо… все це…

— Бо я людина, — прошепотів він. — Я живу вже сто дев’яносто років. Ми не безсмертні. Ми — інший народ. Старий. Але не боги. Мого діда вигнали звідси, з цих рівнин, чотири століття тому. Його кинули в гори. Він виживав у камені та мороці. Але він поклявся: ми повернемося.

— І ти… виконав його клятву.

— Ні. Я перевершив її. Я не кликав армію страху. Я став нею. Я вселив, що піді мною — безодня. Але піді мною — лише земля і лють. Я довгі десятиліття вивчав ритуал з вирощування солдатів. Ніхто мені не сказав як це зробити. Я вбив всіх конкурентів голіруч. По одинці. Та пообіцяв собі що я стану тим, с кого почнеться нова історія цього материка. А може і не тільки цього. Побачимо.

Він взяв її руку. Обережно, майже ніжно.

— Ти була сильною. Але сильні іноді вірять у чудовиськ, бо бояться людей. А люди — страшніші.

— І тепер… — прошепотіла вона.

— Тепер мені залишилось лише взяти Грімгольд і Варгейн. Та ще десяток поселень що меньші за розміром.Після цього — не буде ні стягів, ні королев, ні кордонів. Лише помста, яка замкнула коло.

Вона дивилася на нього вже крізь серпанок.

— Ти сам станеш… тим, кого боявся в дитинстві.

Він кивнув.

— Так. Але я буду на троні.

І очі Агнесси… заплющились.

Дактарус підвівся. Стиснув зуби. І пройшов крізь попіл, повертаючись у світ, де вже немає ворогів — лише цілі.

Під вечір тронна зала Комрада була повна диму. Факели потріскували, полум’я відбивалося у чорних кам’яних плитах. Стіни вкрилися попелом, і лише один трон стояв серед зруйнованої величі — захоплений, але ще теплий.

На ньому сидів Дактарус.

Перед ним — стояв Нубій. Увесь у пилюці, з сірим поглядом. Але без зброї. Вони були наодинці.

— Ти досі стоїш, — сказав Дактарус.

— І ти досі віриш, що переміг, — відповів Нубій.

Мовчання між ними тривало. Але в ньому не було ворожнечі. У ньому було щось давнє.

— Ми брати, — нарешті мовив Дактарус. — І завжди ними були. Навіть коли йшли різними шляхами. Навіть коли ти вибрав їх, а я — війну.

Нубій підійшов ближче, але не сів. Його голос був глухий:

— Ти завжди знав, що я не піду з тобою до кінця. Ти знав, що я пораджу їм тікати, а не битися. Бо я знав — ти не зупинишся.

— Я не можу зупинитись, — прошепотів Дактарус. — Бо якщо я зупинюся — усе зникне. Моє ім’я. Наша кров. Наш борг.

— Ні. Це лише твій гнів, — різко мовив Нубій. — Ми обидва старі. Ми обидва живемо довше, ніж люди. Але я бачив життя. Я жив з ними. Я знав їхніх дітей, їхніх жінок. Я знав їхній страх. А ти — лише мечі. Нехай вони і зрадили мене, але я все одно задоволений що вони пішли.

Дактарус підвівся з трону. Його погляд був крижаний, та всередині — щось тріснуло.

— Я не зміг би вбити тебе, — тихо сказав він. — Навіть якби ти стояв переді мною з мечем. Навіть якби ти був їхнім героєм. Бо ти — мій брат.

— А я не прийшов убивати тебе. Я прийшов зрозуміти… чому ти все ще продовжуєш?

Дактарус повільно підійшов до карти, що висіла на залишках стіни. Провів пальцем по рівнинах, потім — на північ.

— Бо це ще не все. Бо є ще.

— Що саме?

— Друга армія. Інший вулик. Більший, ніж ти можеш уявити.

Нубій напружився.