Читати книгу - "Похований велетень"

плутаємо людей із тими, кого нам доводилося зустрічати раніше. «Горацію, глянь-но туди, — кажу я йому, — отам попереду на дорозі наш старий друг Тудур. А ми думали, що він загинув у битві при горі Бадон[5]». А тоді ми під’їжджаємо ближче — і Горацій фиркає, так ніби хоче сказати: «Ну ти й бовдур, Ґавейне, цей юнак йому у внуки годиться, та ще й анітрохи на нього не схожий!»

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — скажіть мені ось що. Мій чоловік нагадує вам когось, кого ви любили в дитинстві? Чи когось, кого боялися?

— Облишмо ці розмови, принцесо.

Та Вістан, легенько погойдуючись на п’ятах, не відривав погляду від Акселя.

— Гадаю, того, кого любив, пані. Тому що, коли сьогодні вранці ми зустрілися, моє серце стиснулося від радості. Але потім...

Він знову мовчки подивився на Акселя — так, немов уві сні. Аж раптом обличчя Вістана потемніло, і, знову піднявшись на ноги, він відвернувся.

— Я не можу дати вам відповіді, пані Беатрис, бо й сам не знаю. Мені здавалося, що коли я мандруватиму пліч-о-пліч із вами, то це розбудить спогади, та наразі цього не сталося. Сер Ґавейн, із вами все гаразд?

Ґавейн і справді раптово впав уперед. Але тепер вирівнявся і важко зітхнув.

— Усе гаразд, дякую за турботу. Просто ми з Горацієм уже багато ночей не мали ні м’якого ложа, ні вигідного пристановища, тож обоє втомились. Оце й усе.

Він підняв руку і потер собі лоба, хоч Акселеві раптом здалося, що справжньою метою цього жесту було затулити очі настільки, щоби не бачити обличчя людини, котра сиділа збоку.

— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — якщо ми вже заговорили дуже відверто, то я, мабуть, і собі також вас дещо запитаю. Ви кажете, що приїхали в ці краї, щоби виконати завдання свого короля. Та чому ви так ретельно приховуєте свою справжню особу, подорожуючи країною, де вже давно панує мир? Якщо нам із дружиною та з цим бідолашним хлопчиною випало мандрувати разом із вами, то ми хотіли би знати все про справжню особу свого супутника, як і про те, хто його друзі, а хто — вороги...

— Ваші слова справедливі, пане. У цій країні дійсно панують мир і спокій, як ви й кажете. Проте я тут залишаюся саксом, котрий подорожує землею бритів, і в цих краях править лорд Бреннус, чиї солдати безбоязно переходять із місця на місце, забираючи як податок зерно та худобу. Я не шукаю непотрібних сварок, тому і приховую свою особу, пане. Це робить дорогу безпечною для всіх нас.

— Можливо, добродію Вістане, ви й маєте рацію, — сказав Аксель. — Але на мосту я помітив, що солдати лорда Бреннуса не просто марнують свій час, а їх виставлено там із якоюсь метою. І, якби імла не затуманила їм розум, вони допитали би вас ретельніше. Чи може таке бути, пане, що ви є ворогом лорда Бреннуса?

На якусь мить здалося, що Вістан повністю занурився у свої думки: він водив поглядом по одному з викривлених коренів, який тягнувся від стовбура дуба повз те місце, де стояв воїн, і аж позаду нього заглиблювався в землю.

Урешті-решт Вістан знову підійшов близько і цього разу сів на колючу траву.

— Добре, пане, — сказав він, — я розповім вам усю правду. Я не проти відкрити карти перед вами та перед цим люб’язним лицарем. У нас на сході ширяться чутки, нібито сакси на цих землях потерпають від бритів. Мій король, хвилюючись про своє плем’я, послав мене зі завданням дізнатися про справжнє становище. От і вся правда про мене, пане, і, поки моя кобила не пошкодила копита, я мирно виконував своє завдання...

— Я добре розумію вашу обачність, пане, — сказав Ґавейн. — Ми з Горацієм частенько опиняємося на саксонських землях і почуваємо там таку саму необхідність бути вкрай обережними. Тоді мені дуже кортить позбутися цієї кольчуги і видати себе за простого фермера. Та якщо ми десь залишимо цю гору заліза, то як її потому знайдемо? І хоча й минуло вже багато років, відколи загинув Артур, та хіба не є нашим обов’язком продовжувати гордо носити його герб, аби бачили всі? Тож ми сміливо йдемо далі, й коли люди бачать, що я є лицарем Артура, то — радий вам доповісти — вони проводжають нас добрими поглядами.

— Не дивно, що вас гостинно зустрічають на цих землях, сер Ґавейн, — сказав Вістан. — Але чи влаштували би вам теплий прийом у краях, де Артура вважали колись запеклим ворогом?

— Хоч би де опинилися ми з Горацієм, усюди ім’я нашого короля вітають добрими словами, пане, — навіть у тих краях, про які ви кажете. Артур був такий щедрий до тих, кого він перемагав, що вони швидко починали любити його як свого.

Уже досить давно — насправді, ще відколи вперше прозвучало ім’я Артура, — Акселя не покидало якесь надокучливе тривожне почуття. Й ось нарешті, слухаючи розмову Вістана зі старим лицарем, він упіймав обривок спогаду. Обривок цей був зовсім невеликий, але від нього все одно полегшало, бо тепер Аксель мав за що триматись і про що поміркувати. Він згадав, як стояв усередині намету — великого намету на кшталт такого, який зазвичай розбиває армія біля поля бою. Була ніч, і повсюдно мерехтіли свічки, а від вітру, який лютував назовні, стіни надималися то в один бік, то у другий. У наметі він був не сам. Імовірно, там сиділо ще декілька осіб, але він не міг пригадати їхніх облич. Він, Аксель, був тоді через щось розгніваний, але розумів, що важливо приховувати свій гнів, принаймні до пори до часу...

— Добродію Вістане, — пролунав поруч голос Беатрис, — дозвольте сказати, що в нашому селі мешкає декілька саксонських сімей, і їх у нас неабияк шанують. Ви також на власні очі бачили саксонське село, з якого ми сьогодні вийшли. Люди там процвітають, і хоча їм іноді й доводиться страждати від нападів чудовиськ, як-от тих, котрих ви так відважно вбили, все-таки шкоди їм завдають далеко не брити.

— Добра пані каже правду, — озвався сер Ґавейн. — Наш дорогий Артур установив на цих землях довговічний мир між бритами та саксами, і, хоча до нас усе ще доходять вістки про далекі війни, тут ми вже давно стали друзями й