Читати книгу - "Похований велетень"

— Усе, що я бачив, підтверджує ваші слова, — сказав Вістан, — і мені дуже кортить якнайшвидше принести своєму королеві радісні вісті. Проте я все ще не бачив земель за цими горами. Сер Гавейн, не знаю, чи ще колись мені випаде нагода поставити це запитання комусь такому мудрому, як ви, тож дозвольте зробити це зараз. Завдяки якій чудодійній майстерності вашому королеві вдалося зцілити шрами війни на цих землях, та ще й так, що сьогодні подорожній заледве помітить знак чи тінь від них?

— Це запитання робить вам честь, пане. Відповім так: мій дядько був правителем, котрий ніколи не ставив себе вище від Господа і завжди молився, щоби той указував йому шлях. Отож, завойовані — як і ті, хто воював на його боці, — бачили його справедливість і хотіли, щоби він став їхнім королем.

— Усе одно, сер, хіба не дивно, що людина називає братом того, хто ще вчора жорстоко вбивав її дітей? Але схоже на те, що Артур спромігся досягнути саме цього.

— Ви вловили саму суть, добродію Вістане. Убивав дітей, кажете ви? До вашого відома, Артур постійно доручав нам милувати невинних, котрі опинялись у лабетах війни. Ба більше, пане, він наказував нам рятувати і давати притулок, коли це було можливо, всім жінкам, дітям і літнім людям, не зважаючи на те, чи вони були брити, чи сакси. На таких учинках і виростала міцна довіра, хоча навколо й лютували битви.

— У ваших словах є зерно істини, та все одно це здається мені неабиякою дивовижею, — сказав Вістан. — Добродію Акселю, хіба вам не видається неймовірним те, як Артур об’єднав цю країну?

— Добродію Вістане, ви знову за своє? — вигукнула Беатрис. — За кого ви маєте мого чоловіка? Пане, він нічогісінько не знає про війни!

Та її вже ніхто не слухав, бо Едвін, який поступово відійшов назад до дороги, почав кричати, а тоді залунав стукіт копит, які швидко наближалися до них. Пізніше, коли Аксель обмірковував цю ситуацію, він зрозумів, що Вістан і справді так заглибився в думки про минуле, що він — воїн, котрий зазвичай ніколи не втрачав пильності, — заледве встигнув скочити на ноги, коли вершник уже повернув на галявину і, надзвичайно майстерно сповільнивши коня, перейшов на рись, наближаючись до великого дуба.

Аксель одразу ж упізнав високого сивоволосого солдата, котрий увічливо розмовляв із Беатрис біля мосту. Чоловік продовжував ледь помітно посміхатися, та наближався до них, тримаючи меч напоготові, хоч і спрямував його донизу, сперши руків’я на край сідла. Він зупинився там, звідки до дерева залишалося декілька кінських кроків.

— Доброго дня, сер Ґавейн, — сказав він, злегка вклонившись.

Старий лицар, не встаючи з місця, презирливо подивився на солдата.

— Пане, що ви хочете продемонструвати, отак під’їжджаючи до нас із оголеним мечем?

— Даруйте, сер Ґавейн. Я лише хочу поставити декілька запитань вашим товаришам.

Він подивився згори вниз на Вістана, який знову відвісив щелепу і хихотів сам до себе. Не відводячи очей від воїна, солдат закричав:

— Хлопче, не підводь коня ні на крок ближче!

І дійсно, позаду нього Едвін наближався з Вістановою кобилою.

— Хлопче, послухай мене! Відпусти вузду, підійди сюди і стань переді мною, поруч зі своїм братом-недоумком. Юначе, я чекаю!

Здалося, що Едвін зрозумів якщо не самі солдатові слова, то його вимогу, тому що відпустив кобилу й підійшов до Вістана. Поки хлопець ішов, солдат дещо змінив розташування свого коня. Аксель, помітивши це, відразу зрозумів, що солдат підтримував певний кут і відстань між собою та своїми арештантами, що в разі несподіваного нападу дало би йому істотну перевагу. Перед тим — із огляду на те місце, де стояв Вістан, — голова та шия коня відразу завадили би солдатові завдати першого удару мечем, давши натомість воїнові дорогоцінний час, аби налякати коня чи відбігти в його сліпу пляму, куди заледве досягав би меч і де силу солдатового удару було б обмежено, бо його довелося би завдавати через тіло. Та зараз завдяки невеликій зміні положення коня напад на вершника з боку беззбройного супротивника, яким і був Вістан, ставав майже самогубством. Солдат обрав нову позицію також із огляду на розташування Вістанової кобили, яка стояла неподалік за його спиною. Тепер воїн не міг підбігти до лошиці, не зробивши великого гака, щоби не потрапити під меч вершника, — очевидно, що Вістана наздогнав би удар у спину, перш ніж він устигнув би дістатися до кобили.

Аксель помітив усе це, почуваючи водночас і захват, і збентеження: його захоплювала стратегічна майстерність солдата, проте водночас тривожив прихований сенс його дій. Колись давно Аксель також злегка підштовхнув коня вперед, виконавши майже непомітний, але життєво важливий маневр, аби стати в одну лінію з іншим вершником. Що він робив того дня? Вони двоє: він і другий вершник — чогось чекали не спішуючись і вдивлялись удалечінь над безкраїм сірим полем, зарослим вересом. До тієї миті кінь його товариша був попереду, бо Аксель пам’ятав, як тварина розмахувала перед ним хвостом, а він тоді ще розмірковував, наскільки то було викликано рефлексами коня, а наскільки — шаленим вітром, який шугав над пустельним ландшафтом.

Аксель відігнав геть ці бентежні напівспогади і важко звівся на ноги, після чого допоміг підвестися дружині. Сер Гавейн залишився сидіти, наче приріс до корінняччя дуба, і лише сердито поглядав на прибульця. А потому тихо попросив Акселя: «Пане, допоможіть мені піднятися».

Щоби поставити старого лицаря на ноги, довелося й Акселеві, й Беатрис схопити його попід руки, — та, коли він нарешті випростався у своїх латах на повний зріст і розправив плечі, вигляд його просто приголомшив. Але сер Ґавейн, очевидно, вирішив обмежитися тим, аби втупити в солдата похмурий погляд, і тому врешті-решт заговорив Аксель.

— Чому ви так налетіли на нас, пане? Ми ж прості подорожні. Хіба ви не пригадуєте, що не минуло й години, відколи ви розпитували нас біля водоспаду?

— Я добре вас пам’ятаю, добродію, — сказав сивоволосий солдат. — Але, коли ми востаннє бачилися, нас — тих, хто охороняв міст, — огорнули дивні чари, і ми забули, з якою метою нас там поставлено. Тільки зараз, коли я покинув свій пост і поскакав до табору, то несподівано все пригадав. А тоді подумав про вас, добродію, та про те, як ви прослизнули повз нас, і повернув коня, щоби якнайшвидше вас наздогнати. Юначе!