Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 30: Ізабелла і Раймонд: між страхом і спокусою

Дорогу до дому, де знаходилася квартира Раймонда Дейлара, я не запам’ятала.

Уже зовсім стемніло, ми довго пробиралися крізь натовпи людей, що гуляли, поки не опинилися на якійсь тихій, безлюдній вулиці.

Будинок виглядав розкішно: триповерховий, з чорного каменю, з широким ґанком. Минувши скляні двері та пройшовши вестибюль, ми піднялися сходами, а я не могла впоратись із хвилею тривоги.

Навіщо він веде мене туди? Що хоче зі мною зробити?

Відчуття безпеки, яке я відчула, коли Раймонд прийшов на допомогу, поступово зникало.

Невже ситуація з Джейсоном так вплинула на нього, що він вирішив не чекати весілля, а взяти те, чого хоче, просто зараз, поки його не випередили?

Від цієї думки мені стало моторошно.

А може, Раймонд подумав, що я легковажна й сама спровокувала Джейсона. А отже, формальності можна обійти, і не зважати на мої протести.

Він же сам не раз казав, що підписав контракт через «чоловічі бажання».

Звісно, Раймонд жодного разу не намагався силоміць змусити мене до чогось. Ті моменти, коли він раптово хапав мене й не відпускав, я сприймала як його спроби мене залякати.

А як щодо зараз? Ми будемо наодинці, і навіть покликати когось на допомогу не буде можливості!

На останньому поверсі було всього дві квартири. Коли ми підійшли до однієї з них, я вже перетворилася на суцільний клубок нервів.

Дихання стало частим, долоні — вологими, а серце билося, мов спійманий птах.

Тим часом Раймонд, здавалося, зовсім не зважав на мій стан — відкрив двері ключем, увімкнув світло всередині й з жестом-запрошенням промовив:

— Прошу.

Я стояла, ніяково переминаючись із ноги на ногу, не наважуючись увійти. Здавалося, це пастка, розставлена спеціально для мене.

Раймонд здивовано насупив брови:

— Ізабелло, в чому справа?

Кров прилила до мого обличчя, здається, навіть вуха запульсували від сорому й страху.

Ледве ворушачи язиком, я прошепотіла:

— А ви… не спробуєте… тобто, я хотіла сказати, ви не зробите мені… нічого?

Він підняв брову з питанням:
 

— Що саме ти маєш на увазі?

Я швидко заговорила, намагаючись підібрати слова так, щоб він не подумав, ніби я його звинувачую:

— Ну… ми ж там будемо зовсім одні. Я вас ні в чому не підозрюю, звісно ж! Ви не подумайте! Ви ж не будете мене… — на цьому місці словниковий запас закінчився, і я опустила голову.

— Не буду тебе — що саме? Зґвалтувати? — з сарказмом перепитав Раймонд. — Такої ти про мене думки?

Мені стало соромно від його слів.

Він зітхнув так, ніби його терпіння добігало кінця, й спокійно, трохи насмішкувато промовив:

— Ось так і рятуй дівчат із халеп. Замість подяки — назвуть насильником. Заходь уже, я не буду посягати на твою невинність. Обіцяю.

Я несміливо переступила поріг. Двері за мною гучно зачинилися, відрізаючи мене від зовнішнього світу й залишаючи наодинці з цим дивним чоловіком.

Повісивши плащ на вішак, я пішла за Раймондом через невеликий коридор і опинилася у великій кухні-вітальні. Обережно сіла на диван сріблясто-сірого кольору й запитала:

— Чому ми не повернулися до Академії Арканум?

Раймонд відійшов від плити, на якій грівся блискучий чайник, сів у крісло навпроти й подивився на мене поглядом, що нічого не виражав.

— Ти намагалася втекти, — його тон був звинувачувальним, але, здається, без гніву. — Хоч ти й дала мені слово цього не робити. І якби тобі не зустрівся той ідіот Джейсон, від тебе й сліду не лишилося б, так?

— Ні, — моя відповідь прозвучала ледь чутно. — Визнаю, така думка промайнула в голові. Але я не намагалася тікати.

Я опустила голову й відчула себе нескінченно самотньою.

Двоє чоловіків намагалися встановити наді мною владу, але жодному з них не було діла до того, що думаю я.

Зустріч із Джейсоном ледь не обернулася насильством, а Раймонд, здається, лише починає мене мучити.

Він пересів до мене на диван і підняв моє підборіддя кінчиками пальців. Я заплющила очі, але сльози все одно потекли.

— Ну ж бо, крихітко Ізабелло, — лагідно сказав він. — Все вже скінчилося. Джейсон тебе більше не зачепить.

Я глянула йому в очі й майже потонула в їхньому сріблі. Десь глибоко в них спалахували іскри, гіпнотизуючи й зачаровуючи своїм танцем.

Із труднощами відвернувшись, я гірко всміхнулася:

— А ви? Хіба ви не така сама загроза для мене, як і він?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍