Читати книгу - "Карта днів"

Це відділи Рятувальних Робіт і Знесення´, Охорони В’язниць і Поліцейських Сил.

Я швидко глянув на Бронвін і побачив, як її усмішка зникла.

— Ну ж бо, Бронвін, — промовила пані Сапсан. — Це ж, напевне, краще ніж розчищати руїни!

— Я сподівалася, що мене призначать до експедиційного корпусу в Америці, — відказала Бронвін.

— В Америці немає експедиційного корпусý.

— Поки що немає. Але я б могла допомогти створити його.

— Із такими амбіціями я не сумніваюся´, що ви це зробитé, — сказала пані Зозуля. — Але, перш ніж ми відправимо вас на лінію фронтý, ви маєте трохи постажуватися в нас.

Бронвін виглядала так, наче хотіла сказати ще щось, і, можливо, сказала б, якби тут була тільки пані Сапсан. Але в присутності пані Зозулі вона свого язика стримала.

Пані Зозуля показала на місце поряд зі мною, де в повітрі рухалися Мілардові піджак і штани:

— Пане Нулíнґс, ви маєте пропозицію на «тепленьке місцé» від Розвідувального Управління Дивни´х — «невидимки» завжди стають найкращими оперативними агентами´.

— Хіба б не було кращим варіантом Міністерство Картографії? — заперечив Мілард. — Будь-який «невидимка» може будь-де прокрастися та підслухати будь-які таємниці, але я поставив би на карту, що мої картографічні здібності не гірші за чиїсь іще.

— Можливо, але Розвідка недоукомплектована, а Картографія заповнена вщерть. Мені шкода. А тепер, будь ласкá, з’явіться до пана Кімблá в Розвідку, кімната три-нуль-один.

— Так, мем, — відповів Мілард уже без хвилювання в голосі. Він повернувся та пішов далі коридором в інший бік.

Потім пані Зозуля показала на просторий офіс із високою стелею, повз який ми проходили. Там півдюжини чоловіків і жінок сортували цілі гори поштової кореспонденції.

— Пане О’Коннóр, я впевнена, що Відділ Мертвих Листів належним чином оцінить вашý допомогý.

Єнох миттю занепав духом:

— Сортування неотриманої пошти? А як щодо мого таланту?

— Наш Відділ Мертвих Листів не обробляє неотриману поштý. Він займається перепискою´ з покійниками´.

І тут один із працівників показав конверт, заляпаний могильною гряззю.

— Їхній почерк просто паскудство, — поскаржився він. — А граматика в них ще гірше. Щоб розібратися, для кого призначені ці листи, нам систематично потрібен експерт. — Він перевернув конверт, і із того вивалилася невеличка купка червів і жуків. — Періодично в нас виникає ідея звернутися до котрогось відправника та розпитати в нього, що він мав на увазі, але жоден із нас не вміє воскрешати мертвих.

— Мертві пишуть листи одне одному? — спитала Емма.

— Вони постійно про все розпитують та виявляють бажання повідомляти новини старим друзям, — відповів Єнох. — Половина з них справжні базікала. Якщо в мене буде час, інколи я дозволятиму їм написати якусь поштівку, перш ніж вони повернуться в могилу.

— От і займися цим! — гукнув чоловік. — Бо в нас для цього руки закороткі.

— А в мене ні! — озвався працівник, що був позаду. Він підняв угору свою химерно довжелезну руку та, наче гребінцем, провів пальцями по стелі. Потім він зареготав, а ми пішли собі далі.

Пані Зозуля махнула нам, щоб ми поспішили.

— Панно Блум, як на менé, я відправила б вас до Відділу Охорони В’язниць. Ви б могли стати відмінним тюремним охоронцем для наших найнебезпечніших витворíв. Та пані Сапсан кажé, що останнім часом у вас з’явилося ще одне вміння´?

— Так, міс. Фотографія. У мене вже є ручний спалах… — Вона піднесла долоню вгору та блимнула вогнем. Пані Зозуля засміялась.

— Це дуже добрé. Нам конче буде потрібнó, щоби кваліфіковані фотографи як слід усе документально зафіксували´, коли ми відновимо контакт з американськими´ колоніями´. А поки що, оскільки наразі найбільш корисною для нас зброєю є, як і раніше, ваші пірогенні навички´, то я хотіла би постійно бути з вами на зв’язку щодо надзвичайних ситуацíй.

— О-о, — промовила Емма, явно розчарована, та намагаючись це приховати. Коли вона глянула на мене, у неї був такий покірний погляд, наче вона й сама себе вважала аж настільки тупою, що на щось більше сподіватися й не мала права. Її вміння вправлятися з вогнем було настільки вагоме, що, як казали дивні, загнало її в певні рамки, і, судячи з усього, ті рамки починали її душити.

За кілька хвилин кожному дали завдання, яке звучало, може, і не завжди суперкруто або життєво важливо для всієї справи, але принаймні стосувалося їхніх дивних здібностей. Кожному, крім мене. Один за іншим мої друзі покинули наш гурт, щоби проконсультуватися з певним чиновником котрогось міністерства, до якого вони були направлені, а я залишився сам із пані Зозулею та пані Сапсан. Ми зайшли до великої оранжереї, у якій за стіни правили пазлоподібні вікна, що ззовні майже повністю були оповиті ліановими рослинами. У приміщенні найперше впадав в око величезний чорний стіл для нарад, на якому було зображено офіційну печатку імбрин — пташку з годинником, який звисав із її дзьоба, і котра одним пазуром пришпилює до землі змію. Це була палата Ради імбрин, де вони проводили свої наради й вирішували наше майбутнє. І я, опинившись тут, відчув раптом якесь ненормальне благоговіння, попри те що це було лише тимчасове для них місце. Єдиною прикрасою в приміщенні був набір карт, прикріплених до нижніх вікон.

— Будь ласкá, — сказала пані Зозуля, показуючи на стільці, що стояли навколо великого столу. — Присядь.

Я потягнув на себе один зі стільців — скромний на вигляд, оббитий простою сірою тканиною, — та сів. У приміщенні не було ніде ні золота, ні престолів, ні скіпетрів, ні мантій, ні будь-яких інших подібних атрибутів. Навіть варіанти декору самих імбрин були скромні, покликані продемонструвати, що вони не піклуються про себе краще, ніж про інших, і що ті виняткові ролі, які випали їм, були обов’язком, а не правом.

— Будь ласка, Джейкобе, дай нам пару секунд, — попросила пані Сапсан та разом із пані Зозулею перейшла на протилежний бік приміщення. Чути було тільки, як кожен крок пані Зозулі лунав молотом по кам’яній підлозі, коли на неї опускалися її підбори. Імбрини розмовляли між собою тихо, час від часу кидаючи погляд на мене. Пані Сапсан, здається, щось пояснювала, а пані Зозуля слухала, нахмуривши брови.

«Напевне, у неї для мене є щось реально велике», — подумав я. Щось настільки важливе, настільки небезпечне, що вона мала переконати пані Зозулю, щоби та дозволила