Читати книгу - "Чи це людина"

голий, а в суботу вкритий короткою брунатною цвіллю. Лиця у нас набряклі й жовті, постійно помережані порізами квапливого цирульника, а часто й синцями та задавненими виразками; у нас довгі, вузлуваті шиї, як в общипаних курей. Одежа наша неймовірно брудна, заляпана болотом, кров’ю і жиром; Канделеві штани сягають до середини литки, виставляючи напоказ кістляві, волохаті щиколотки; моя куртка звисає мені з плечей, як з дерев’яного вішака. Нас заїдають блохи, і нерідко ми безсоромно чухаємося; ми змушені ганебно часто проситися в нужник. Дерев’яні підошви наших черевиків, вкритих зашкарублими шарами багна і шмаровидла, зчиняють нестерпний галас.

Крім того, до свого запаху ми вже звикли, а дівчата — ні, і вони демонструють нам це за кожної нагоди. Це не просто запах немитого тіла, це запах гефтлінга, безбарвний і солодкуватий, який зустрів нас при прибутті в концтабір, ним невідступно тхне від спальних приміщень, від табірних кухонь, умивалень та нужників. Він чіпляється відразу і позбутися його більше не можна; «такий молодий, а вже смердиш!» — так у нас приймають новаків.

Нам ці дівчата здаються неземними створіннями. Це три молоді німкені, а ще фройляйн Лічба, комірниця-полька, і фрау Майєр, секретарка. У них гладенька рожева шкіра, гарний кольоровий, чистий і теплий одяг, біляве, довге і гарно укладене волосся; розмовляють вони дуже вишукано і стримано; замість того, щоб тримати лабораторію в порядку та чистоті, що є їхнім обов’язком, вони курять в кутках, прилюдно наминають хліб з варенням, обпилюють собі нігті, б’ють скляний посуд, а потім намагаються звалити все на нас; коли підмітають підлогу, то б’ють нас по ногах. З нами вони не розмовляють і морщать носа, коли бачать, як ми шкандибаємо по лабораторії, жалюгідні й брудні, спотикаючись на дерев’яних колодках. Якось я спитав щось у фройляйн Лічби, вона мені не відповіла, а лиш із роздратованим виразом обличчя повернулася до Ставіноґи і щось швидко йому сказала. Фрази я не зрозумів, але виразно почув «Stinkjude»  [65] і аж заціпенів. Ставіноґа сказав мені, що з усіх робочих питань ми повинні звертатися прямо до нього.

Ці дівчата співають, як співають усі дівчата в усіх лабораторіях на світі, і від цього ми почуваємось глибоко нещасними. Вони розмовляють між собою — говорять про продуктові картки, про своїх наречених, про домівки, про близькі свята…

— Їдеш у неділю додому?

— Я не їду — їздити так незручно! Поїду на Різдво. Ще два тижні — і вже знов буде Різдво; аж не віриться — цей рік проминув так швидко.

Цей рік проминув швидко. Минулого року о цій порі я був вільною людиною — на нелегальному становищі, але людиною, мав ім’я і родину, мав неспокійний, спраглий знань розум, струнке і здорове тіло. Я думав про багато речей, тепер дуже далеких: про свою роботу, про кінець війни, про добро і зло, про природу речей і про закони, які керують людськими вчинками; а ще я думав про гори, про спів, про кохання, про музику, про поезію. Мені була властива величезна, глибоко закорінена і безглузда віра у сприятливість долі, а вбивства і смерть здавались мені тоді чимсь зовсім стороннім, про що читаєш хіба що в книжках. Дні мої минали тоді у радощах і смутках, але я тужив за кожним з них, усі вони були насичені й доладні; переді мною, мов велике багатство, лежало майбутнє. Від мого тодішнього життя мені зосталось лиш те, що потрібно, аби страждати від голоду і холоду; я вже недостатньо живий навіть для того, щоб накласти на себе руки.

Якби я краще говорив німецькою, я б міг спробувати пояснити все це фрау Майєр; але вона, звісно, не зрозуміла б, а навіть якби їй стало розуму і зичливості, щоб зрозуміти, вона б не витримала моєї присутності, вона б уникала мене, як уникають контакту з невиліковним хворим або приреченим на смерть. А може, вона б подарувала мені талон на півлітра супу для цивільних.

Рік цей проминув швидко.

Останній

Різдво вже близько. Ми з Альберто крокуємо плече до плеча у довгій сірій шерезі, нагнувшись уперед, щоб краще опиратися вітрові. Ніч і падає сніг; нелегко триматися на ногах і ще важче марширувати в крок, не вибиваючись з шереги; час від часу хтось перед нами спотикається і скочується у чорне болото, треба вважати і обійти його, повернувшись на місце у лаві.

Відколи я в лабораторії, ми з Альберто працюємо окремо і під час повернення завжди маємо про що поговорити. Звичайно це не надто вишукані речі — ми говоримо про роботу, про товаришів, про хліб, про холод; але тиждень тому з’явилося щось нове: Лоренцо щовечора приносить нам три-чотири літри супу для цивільних італійських працівників. Щоб вирішити проблему транспортування, ми мусили дістати собі те, що тут називають «менашкою» — тобто саморобний казанок з цинкованої бляхи, більше схожий на відерце, ніж на казанок. Менашку цю виготовив для нас бляхар Зільберлюст з двох шматків ринви взамін на три пайки хліба; це чудова посудина, міцна і містка, з характерним виглядом неолітичного виробу.

У цілому концтаборі тільки кілька греків мають більші менашки, ніж наша. Крім інших конкретних переваг, це дало нам відчутне покращення нашого соціального статусу. Така менашка, як у нас, є геральдичним знаком, свідоцтвом про шляхетність; Анрі стає нашим другом і розмовляє з нами, як з рівними. Л. говорить з нами по-батьківськи поблажливим тоном; щодо Еліаса, то він вічно наступає нам на п’яти; з одного боку, він наполегливо шпигує за нами, намагаючись розгадати секрет нашої «організації», а з іншого — засипає нас незрозумілими запевненнями в солідарності та приязні і ошелешує речитативами дивовижних італійських та французьких проклять і лайок, яких він невідомо де навчився і якими явно прагне висловити нам свою повагу.

Щодо морального аспекту цієї нової ситуації, ми з Альберто мусили погодитися, що нема чим дуже пишатися; але як легко знайти собі виправдання! Зрештою, сам той факт, що є щось нове, про що можна поговорити, вже є неабияким здобутком.

Ми обговорюємо план придбати собі другу менашку, щоб використовувати на зміну першій, так що нам би вистачило однієї ходки у той віддалений куток фабрики, де тепер працює Лоренцо. Ми говоримо про Лоренцо, про те, як йому віддячити; пізніше, якщо повернемось додому — так, звичайно, ми зробимо для нього все, що зможемо; але який сенс говорити про це? і він, і ми добре знаємо, що додому ми навряд чи повернемось. Треба було б зробити щось тепер; ми б могли віддати його черевики на ремонт у шевську майстерню концтабору, де ремонт цей безплатний (це здається парадоксом, але офіційно у таборах знищення все безплатне). Альберто спробує; він товаришує з головним шевцем, може, вистачить кілька літрів баланди.

Говоримо про наші три найновіші оборудки і одностайно вболіваємо, що з очевидних причин професійної таємниці не можемо розповісти про них усім — дуже шкода, адже це значно підвищило б наш особистий престиж.

Автором першої є я. Я дізнався, що у старости блоку 44 скінчилися мітли, і вкрав одну мітлу на фабриці; поки що в цьому нема нічого надзвичайного. Трудність полягала у тому, як переправити мітлу в концтабір під час повернення, і я вирішив цю проблему способом, який вважаю новаторським: я відділив від віниччя держак мітли, розпиляв його навпіл, приніс усе це окремо в табір (два шматки держака я прив’язав до стегон під штанами) і там з’єднав усі частини разом, для чого мені