Читати книгу - "Чи це людина"

довелося знайти шматок бляхи, молоток і цвяхи, щоб збити ці два шматки докупи. Операція ця зайняла лише чотири дні.

Замовник не тільки не скритикував мою мітлу, чого я боявся, бо це б зменшило її вартість, але й почав показувати її як цікавинку багатьом своїм друзям, які передали мені замовлення на ще дві мітли «такої ж моделі».

Але Альберто має в запасі ще дещо інше. Насамперед він підготував операцію «Напилок» і двічі успішно провернув її. Альберто йде на склад інструментів, просить напилок і вибирає досить великий. Комірник записує «напилок» біля його номера, і Альберто йде геть. Тоді передає напилок надійному цивільному (одному трієстинцю, неприторенному шахраю, хитрішому за диявола, який допомагає Альберто більше зі спортивного інтересу, ніж з корисливих чи людинолюбних міркувань), а той без труднощів вимінює на вільному ринку великий напилок на два малі тої самої або меншої вартості. Один напилок Альберто віддає на склад, а другий продає.

І врешті цими днями він завершив свій шедевр — сміливу, нову і напрочуд елегантну комбінацію. Варто сказати, що вже кілька тижнів Альберто виконує особливе завдання: вранці, прийшовши на фабрику, він отримує відро з кліщами, викрутками і кількома сотнями целулоїдних табличок різного кольору, які він повинен кріпити в певних місцях, щоб позначити численні довгі труби з холодною і гарячою водою, парою, стисненим повітрям, газом, пальним, вакуумом, які у всіх напрямах перетинають цех полімеризації. Крім того, треба сказати (здається, що це тут ні до чого; але хіба не в тому полягає вигадливість, щоб знайти або створити зв’язок між різними рівнями ідей, які на позір між собою не пов’язані?), що для нас, гефтлінгів, душ є процедурою дуже неприємною з багатьох причин (води мало і вона холодна або ж це просто окріп, роздягальні нема, рушників нема, мила нема, а під час вимушеної відсутності нас легко обікрасти). А що прийняття душу обов’язкове, блоковий староста потребує системи контролю, яка б дозволила йому застосовувати санкції до тих, хто його уникає: здебільшого на дверях стає його помічник і, мов Поліфем, мацає тих, хто виходить, щоб перевірити, чи він мокрий; мокрі дістають номерки, а сухі — п’ять ударів батогом. Наступного ранку хліб можна отримати, лише пред’явивши цей номерок.

Увага Альберто зосередилася на цих номерках. Загалом це всього лиш клапті паперу, які повертають вологими, пом’ятими і невпізнанними. Альберто добре знає німців, а всі блокові старости або німці, або німецького виховання: вони люблять порядок, систематичність, бюрократію; крім того, вони, хоч і задирливі та запальні грубіяни, живлять дитячу любов до блискучих і барвистих предметів.

Такі-от умови задачі, а ось її блискуче розв’язання. Альберто систематично цупив таблички того самого кольору; з кожної він вирізав три кружки (необхідний інструмент, коркове свердло, я організував йому з лабораторії); коли він уже мав двісті таких кружків, яких вистачало на блок, він пішов до блокового старости і запропонував йому свій «ексклюзив» за шалену суму десяти пайок хліба, які мали видавати йому поступово. Клієнт з ентузіазмом погодився, і тепер Альберто має у своєму розпорядженні чудовий модний товар, який може без вагань пропонувати всім баракам, причому різних кольорів для різних бараків (жоден блоковий староста не хоче, щоб його мали за скупого або ретрограда), а що найголовніше, він може не боятись конкурентів, бо тільки він має доступ до сировини. Хіба не чудово придумано?

Про такі-от речі ми розмовляємо, чалапаючи від однієї калюжі до іншої, між чорнотою неба і багном дороги. Розмовляємо і йдемо. Я несу два порожні казанки, а Альберто випав приємний вантаж — повна менашка. Знову грає оркестр, церемонія «Mützen ab», швидко зняти шапки перед есесівцями; знову Arbeit Macht Frei, і капо оголошує: «Kommando 98, zwei und sechzig Häftlinge, Stärke stimmt», «команда 98, шістдесят два в’язні, все сходиться». Але колону не розпускають, нас примушують марширувати аж до аппельпляцу. Буде переклик? Це не переклик. Ми побачили різке світло прожектора і добре відомі обриси шибениці.

Бригади верталися з роботи ще понад годину, глухо тупочучи дерев’яними підошвами по замерзлому снігу. Коли прибули вже всі команди, оркестр раптом замовк, і хрипкий німецький голос наказав мовчати. У несподіваній тиші почувся інший німецький голос, який довго і сердито промовляв у темному, ворожому повітрі. Врешті вивели приреченого і поставили в пучок світла від прожектора.

Уся ця сценографія, ця нещадна церемонія для нас не нова. Відколи я в концтаборі, мені довелося вже бути присутнім на тринадцятьох прилюдних повішаннях; але іншими разами йшлося про звичайні злочини — крадіжки на кухні, саботаж, спроби втечі. Нині ж ідеться про інше.

Минулого місяця підірвали один з крематоріїв у Біркенау. Ніхто з нас не знає (і, мабуть, ніхто ніколи не дізнається), яким чином це було зроблено; подейкують, ніби зробила це Зондеркоманда, особлива команда, приставлена до газових камер та печей, яку також періодично знищують і яку тримають суворо окремо від решти концтабору. Залишається той факт, що кілька сотень людей в Біркенау, таких же беззахисних і виснажених рабів, як ми, знайшли у собі силу діяти, зуміли вилити свою ненависть у конкретний вчинок.

Чоловік, який помре нині перед нами, був якимось чином причетний до цього бунту. Кажуть, що він підтримував стосунки з бунтівниками у Біркенау, що приніс у наш табір зброю, що одночасно готував заколот і серед нас. Він помре нині у нас на очах; німці, мабуть, не розуміють, що така окрема смерть, яку йому готують, смерть, гідна людини, принесе йому не ганьбу, а славу.

Коли німець скінчив свою промову, якої ніхто не зрозумів, знову почувся попередній хрипкий голос: «Habt ihr verstanden?» (Ви зрозуміли?)

Хто відповів «Jawohl»? Усі й ніхто — немов наша проклята покірність долі набирає окремої форми і відділяється від нас, стає колективним голосом над нашими головами. Але всі почули крик вмираючого, він проник крізь товсті, задубілі панцирі пасивності й покірності, проник у саму серцевину людського єства кожного з нас:

— Kameraden, ich bin der Letzte! (Товариші, я останній!)

Я б хотів мати змогу сказати, що хтось з-поміж нас, нікчемного стада, подав голос, що пролунав шепіт, якийсь знак підтримки. Але нічого такого не сталося. Ми так і залишилися стояти, згорблені й сірі, опустивши голови, і зняли шапки, лише коли нам наказав зробити це німець. Люк відчинився, тіло шалено загойдалося; оркестр знову заграв, а ми знову вишикувались колонами і пройшли повз шибеницю, на якій востаннє здригався вмираючий.

Стоячи біля підніжжя шибениці, есесівці байдужими очима дивилися, як ми проходимо: їхнє діло зроблено, і зроблено добре. Хай росіяни приходять — серед нас більше нема сильних людей, останній тепер висить у нас над головою, а для інших вистачило кількох метрів мотузки. Хай приходять росіяни — вони побачать тут тільки нас, приборканих і погаслих, гідних тільки смерті, яка сама нас знайде.

Знищити людину важко, майже так само важко, як і створити; це не було легко, це не було швидко, але вам, німці, це вдалося. І ось ми стоїмо тут покірно перед вами; вам більше нічого боятися з нашого боку — ні повстань, ні бунтівних слів, ані навіть осудливого погляду.

Ми з Альберто повернулися в барак, не сміючи подивитись